Читати книгу - "Мауглі"

Пантера стрибала в різні боки, щоб знайти місце, де Велика Нога залишив свою схованку позаду скелі. Нарешті Багіра відгукнулася:

— Він починає відходити від скелі й, рухаючись навприсядки, тягне за собою свою гостру річ. Нікого не помічаючи, Велика Нога підводиться й біжить, біжить щосили. Слід дуже чіткий. Він біжить! Іди за своїм слідом!

Багіра побігла вздовж добре помітних відбитків, а Мауглі слідкував за відбитками ніг Гонда. Деякий час вони бігли мовчки.

— Де ти, Маленький Брате? — крикнула Багіра.

Голос Мауглі пролунав лише за п’ятнадцять кроків від неї.

— Гмм… — зітхнула Багіра. — Вони обидва біжать поруч, і відстань між ними дедалі зменшується.

Так вони бігли майже милю, уважно вдивляючись в землю. Раптом Мауглі закричав:

— Вони зустрілися! Вдалого полювання! Вони поглянули один на одного. Дивися: ось тут стояв Маленька Нога, опершись коліном на камінь, а ось тут — Велика Нога.

Прямо перед ними, кроків за десять від того місця, де вони стояли, простяглася людина на купі каміння. Вона була мертва. За зовнішнім виглядом це був, без сумніву, мешканець якогось місцевого села. Маленька стріла з пір’ям, якими стріляють Гонди зі своїх луків, наскрізь простромила його тіло.

— Ну що, чи Біла Відлога така стара і дурна, як ти думав, Маленький Брате? — з легкою усмішкою сказала Багіра. — Ось уже одна смерть перед тобою. Ходімо далі по сліду. Але де ж цей кровопивця, це наповнене кров’ю слонів червонооке вістря?

— Без сумніву, воно тепер у Маленької Ноги. Дивися, знову лише один слід!

Одинокий слід показував, що легка людина швидко бігла, несучи важкий анкус на лівому плечі. Слід ішов вздовж довгої галявинки, порослої низькою жорсткою травою, на якій сліди ніг відбивалися, як викарбувані на гарячому металі.

Багіра і Мауглі мовчки рухалися вперед, доки не натрапили на дні рівчака на купу золи і сліди недавнього вогнища.

— Знову! — вигукнула Багіра й різко зупинилася.

Перед ними лежало тіло маленького Гонда, з ногами, покритими попелом. Пантера запитливо поглянула на Мауглі.

— Тепер це зроблено бамбуковою палицею, — сказав Мауглі, швидко поглянувши на труп. — У мене самого була така палиця, коли я пас буйволів Людської Зграї. Справді, Мати Кобр знала Людське Плем’я краще, ніж я думав. Шкода, що я був несправедливим до неї. Хіба я не казав: люди вбивають просто так, знічев’я?

— Так, це дійсно так. Вони часто вбивають заради якихось червоних або блакитних камінців, — відповіла Багіра. — Це говорю я, та, що провела частину свого життя серед людей в княжому звіринці в Одейпурі.

— Один, два, три, чотири сліди, — говорив Мауглі, стоячи над купою золи і дивлячись униз. — Сліди аж чотирьох людей з узутими ногами. Вони не могли йти так швидко, як Гонд. Але що зробив їм цей маленький чоловік? Дивися, ось тут в одному місці цілих п’ять слідів! Вони всі стояли разом і розмовляли, перш ніж убити його. Багіро, давай кинемо все це й підемо! Я відчуваю важкість у шлунку. Він труситься в мені, як гніздо на кінці гілки.

— Ні, поганий той мисливець, хто залишає свою дичину, щоб вона втекла, — сказала пантера. — Ці вісім узутих ніг не могли піти далеко звідси.

Був яскравий день, і обидва мисливці продовжували йти по сліду.

— Я відчуваю запах диму, — сказала Багіра.

— Люди завжди з більшим бажанням їдять, ніж бігають, — говорив Мауглі, бігаючи в різних напрямках серед низького густого чагарника, яким поросла нова частина Джунглів, де вони знаходилися. Багіра, яка бігла трохи повільніше за Мауглі, раптом дивно крикнула.

— Тут іще один, він уже більше не їстиме, — мовила вона. Під кущем лежала купа яскравого одягу, а навколо було розсипане борошно.

— Це теж зробили бамбуковою палицею, — сказав Мауглі. — Дивися, цей білий пил люди їдять. Убитий, певно, ніс їхній корм. Вони забрали в нього цей корм, а його самого віддали шуліці Ранну.

— Це вже третій, — сказала Багіра.

— Я готовий повернутися до білої кобри, щоб віднести їй великих свіжих жаб, — пробурмотів Мауглі про себе. — Це вістря, червоне від крові слонів, дійсно є сама Смерть, але зрозуміти цього я таки не можу!

— Ходімо далі, — сказала Багіра.

Вони пройшли ще з милю, коли почули голос Ворона: той співав Пісні Смерті на верхівці дерева, під яким лежали троє чоловіків. Біля них дотлівало вогнище. Над багаттям висів залізний лист, а на ньому чорнів залишений напівзгорілий хліб. Біля самого вогнища, сяючи в промінні сонця, лежав анкус.

— Ця річ швидко робить свою справу. Сліди закінчуються тут, — сказала Багіра. — Чому ж померли ці троє, Мауглі? Ознак убивства не видно.

Хто живе у Джунглях, краще за будь-якого ученого лікаря знає місцеві отруйні трави та ягоди. Мауглі підійшов до вогнища, втягнув носом запах диму, відламав шматочок хліба, що пікся, скуштував його і одразу виплюнув.

— Яблуко смерті, — різко вимовив він. — Той перший, якого вони вбили, приготував цей хліб для них, після того як вони всі разом убили Гонда. (Яблуком смерті в Джунглях називають особливу рослину, схожу на дурман, найсильнішу отруту, яку знають в Індії.)

— Так, можна сказати, хороше полювання! Скільки убивств одне за одним, — зітхнула Багіра.

— Ну, що ж тепер? Залишається нам убити одне одного через цього червоноокого кровопивцю? Скажи, Багіро, — прошепотів Мауглі. — Він, цей червоноокий, може говорити? Чи не вчиню я злочину, якщо візьму й кину його кудись подалі? Нам він не заподіє зла, бо в нас немає людських бажань. Якщо ж ми залишимо його тут, то він знову вбиватиме людей, і ті падатимуть, як горіхи, що їх збиває з дерева буря. Не скажу, щоб я любив людей. Але