Читати книгу - "Меч і хрест"

Виродок із готовністю схопився на ноги і схилився перед нею в карикатурно низькому поклоні:

– Чолт, – лоблю жа відьом усю чолнову лоботу!

– Я чомусь так і подумала, – саркастично ошкірилася Катерина. – йди-но за мною…

Катя з гідністю спустилася з ліжка і пройшла до вітальні, де в низькорослій різьбленій шафі стояли її книги. Витягнувши з полиці подарунковий примірник книги рекордів Гіннеса, Катя знайшла за змістом потрібний розділ «Тілесні феномени» і переможно зачитала:

– «Найволохатіша жінка Джулія Пастрана була цілком укрита волоссям, окрім очей». «У журналі “Сайнтіфік Амерікен” було описано 12-річного хлопчика з Таїланду, в якого був хвіст завдовжки майже 30 сантиметрів. У старовинних книгах часто згадуються дорослі чоловіки та жінки з хвостами. У наш час їх видаляють одразу після народження». І до речі, «коли дитина чхала або кашляла, її хвіст виляв або скручувався». Ясно?

– Ні.

– Те, що раніше вважали відьмами та чортами, – звичайний генетичний брак! Так і передай своєму К. Д.!

– Але я чолт! – зніяковіло пробелькотав «генетичний брак» (мабуть, до фізичного звиродніння тут приплюсовувалася ще й класична шизофренія). – Даний в ушлужіння вам тльом, поки одна іж ваш не штане іштинною Києвичею.

– Одна з нас? – мимоволі перепитала Дображанська. – А інших відпустять?!

– Так, – підтвердив шизофренік. І Катине серце здригнулося нежданою надією.

На жаль, абсолютно ілюзорною.

– Але іж моїх ошобиштих джелел мені відомо, що нею будете саме ви! – переконано закінчив кудлатий.

– Чорт! – заричала Катя.

– Та тут я! – нервово підстрибнув він.

– Ну чому, чому саме я? – простогнала вона тоскно.

– Тому що ви – клаща! – відповів він із непідробною впевненістю в голосі.

Катя сумно посміхнулася: це вона знала без нього!

Але, хоч як дивно, зараз свята віра божевільного (а отже, і хазяїна, що прислав його) в її безперечну перевагу несподівано полестила їй.

За зниклу добу Катина впевненість у собі страшенно похитнулася: «Синя панчоха» в одязі з Троєщинського ринку та безголова тінейджерка-переросток – два людські види, яких вона ніколи не вважала за людей, – діяли й міркували значно швидше за неї.

Тоді як вона, розумніша, досвідченіша, сильніша за них обох, чомусь лише помилялася, злилася, впадала в істерику і непритомніла. Інакше кажучи, зробила все, щоб зараз, сидячи рядком де-небудь на кухні, вони сміялися з неї, згадуючи, яким пшиком обернулась її уявна крутизна.

– Це правда, я краща! – голосно засперечалася з ними Катя. – Саме тому, – рішуче навела вона приціл на божевільну помилку природи, – я знайду спосіб вийти з цієї гри!

– Але, моя Яшна пані, – задушливо прошепотів засланий псевдочорт, схиляючись перед нею в новому арлекінському реверансі, – навіщо виходити іш гли, в якій ви виглали?

– Виграла?! – істерично реготала вона. – Що? Зірвану угоду? Згорілий офіс?

– Повілте, – чорний схилився ще нижче і по-собачому заглянув їй у вічі, – коли ви штанете іштинною Києвичею, вші чі плоблеми ждадуччя вам шмішними.

– Так? – Попри те, що він заперечував їй, у його голосі було рабське шанування її королівського сану, і Катя просто не могла злитися на нього – лише на саму себе, що продовжує цю безглузду розмову. – Ах так, я забула, вони змусять Володимира Федоровича… – Дображанська недбало махнула рукою.

Ціна, яку вимагали від неї за цю послугу, вже здавалась їй непомірною, а сама обіцянка – писаною вилами по воді.

– Є влада, яка могутніша глошей і шв’яшків, – хтиво оголосив кудлатий. – Чого ви бажаєте, моя Яшна пані?

– Щоб ви залишили мене у спокої! – стомлено здійняла вона очі догори. – Супермаркет «Еко» знести к чортовій матері! Убити цю чортову Динозавриху, послати всіх на хрін, одключити мобільний, купити купальник і поїхати у відпустку. Назавжди!

– О-о-о-о-о!!! – захоплено проспівав він.

І не розгинаючись, потрюхикав «кабанчиком» до передпокою, щоб менше ніж через секунду знову з’явитися перед нею, притискаючи до грудей обірваний листок.

«104-а сторінка. Я забула його на підлозі», – упізнала обривок Катя.

– О, моя Яшна пані, доля на нашому боці, – натхненно прошепелявив чорнопикий, трясучи 104-ю. – Де знаходитчя ваш «Ехо»?

– Тут поряд, – збентежено озвалася Катерина. – Он, – похмуро ткнула вона пальцем у далеку будівлю, одягнену в сріблясту плитку. – Вже майже добудували, сволота…

«Боже, навіщо я говорю йому це?»

– Його видно звідши?! – в голосі псевдочорта прозвучав священний захват. – Доля на нашому бочі! На нашому бочі!

Плошу ваш, – стискуючи пергаментний аркуш, волохатий ввічливо зігнувся у бік балкона. – Жлобіть милішть. Пло-штягніть до нього луку, хажяйко!

Катя навіщось послухалася.

Вона покірно піднесла руку, простягаючи пальці до сріблястого триповерхового будинку. Звідси він був таким маленьким і несуттєвим, що, здавалося, його справді можна взяти однією рукою.

– Уявіть шобі, – спішно застрекотів чорний їй у вухо, – що че ваша ліч! Ліч, яку ви можете вжяти, пелештавити ж мішча на мішче, жламати, викинути, подалувати. Че важко.

Але він помилявся, це було зовсім не важко, і Катя раптом із задоволенням відчула кожен м’яз своєї руки, силу і доленосну значущість кожного з десяти пальців! Вона вже не думала про безглуздість того, що відбувається, мимоволі підпавши під владу запаморочливого щастя, того самого, заради якого жила, – відчуття, що влада тремтить у її руках, і вона здатна переламати чужу долю, ситуацію, саме життя одним порухом пальців.

– Плеклашно, моя Яшна пані! – захоплено видихнув чорнопикий. – А тепел повтолюйте ша мною: «Владою моєї луки…»

– Владою моєї руки…

– І іменем Отча мого…

– І іменем Отця мого…

– Я велшу те…

– Я вершу те…

– Що мені потрібно!

Катя бездумно вторила йому гучним відлунням, тоді як її розум і почуття витали десь високо, й серце билося захоплено та тривожно, мовби вона стояла зараз на найвищій точці всесвіту,