Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Пацики, Анатолій Дністровий 📚 - Українською

Читати книгу - "Пацики, Анатолій Дністровий"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пацики" автора Анатолій Дністровий. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49 50 ... 100
Перейти на сторінку:
Згадую: в мій сон увірвався свист нікчемного собаколюба, я навіть чую (от ублю–док! зараз усі сплять!), як він до пса каже: «Барс, до мене!». БАРС, ДО МЕНЕ! — ці слова, як шістнадцятикілограмові гирі, падають із даху мого дев'ятиповерхового будинку й гепаються серед сонної, нічної, беззахисної тиші. Не можу спати. Лежу й дивлюся в стелю. «Що ти там робиш, Барс?» — таке враження, що собаколюб говорить у повітрі одразу за моїм вікном — на рівні четвертого поверху. Може, він висить у повітрі, як Карлсон, і пурхає за моїм склом? Може, у нього запустити кількома яйцями, або, краще, важкою артилерією — банкою маринованих кабачків чи помідорів? Не можу спати. І це мене дратує, пригнічує. Єдине, що втішає, перестала боліти макітра, не хочу стругати. Високий тиск покинув мою нещасну голову, а разом із ним і підвищена вологість мого міста, яка мене за останні роки вже добряче задовбала й вимотала. Вмикаю настільну лампу. Одягаю спортивні штани й футболку. Сідаю за письмовий стіл. На годиннику: 4.27. Несподівано згадую вчорашній день, як я повертався з Ринею з виробничої практики на текстильному комбінаті. Ми їхали в тролейбусі № 6 біля 11–ї школи, і я знову побачив малюнок Ляні на стіні будинку. Вікно у вигляді великого метелика. Щоправда, якийсь вошивий підар трохи зіпсував голову хлопчика, залишивши неприємні білі подряпини на малюнку. Курка вміє малювати — думаю про Ляню — нічого не скажеш. У школі я також непогано малював, до мене завжди зверталися друзі, аби забацав їхній портрет (перемалював з фотки). А потім пішло–поїхало. З невеликих значків із рок–групами та іншими відомими пиками (це барахло ми купували у приїжджих поляків) я перемальовував зображення, роблячи їх у кілька разів більшими. Простим олівцем я малював невеличкі — на паперовий аркуш — плакати: цицькатих секс–бомб Сандру, Саманту Фокс, патлаті морди груп «Accept», «KISS», «Def Leppard», Сталоне та інших серйозних штемпів. Усього тепер не згадаєш. Розкриваю штори. Дивлюся у вікно. Синє небо поволі висвітлюється. Люблю світанки, особливо ті миті, коли ще не зійшло сонце. Будинки Молодіжної, яка навпроти моїх вікон, стоять у червоно–оранжевому вогні. Ніч плавно переходить у жовтогарячу, а згодом у теплосіру смугу, що розчиняється з синім. О такій порі деколи я вирушав на рибалку; з кількома дядьками з мого будинку пішки йшов до магазину № 6, що біля залізниці, а там сідав на автобус і їхав у бік Заложців, ми проїжджали селища, через які тече річка Серет, і сходили в Кобзарівці або у Вертелці. Найбільше я любив запах туману, який плавно клубо–чився над тихою поверхнею ріки. Це особливий туман, він схожий на дим, так, наче незримий велет легко обкурював ранкову річку з верболозом і тихими рибалками. Треба буде запропонувати пацанам з'їздити після виробничої практики на рибалку. Біля сьомої до кімнати заглядає матір.

— Ти не спиш? — Ні.

— Хм, — ледь помітно усміхається, — давно пора так рано вставати. Хто рано встає, тому Бог дає.

— Наливає! — кричить із сусідньої кімнати сонним голосом вітчим.

— Тобі щось дав?

— Толя, — осудливо й довго свердлить мене очима, але закриває за собою двері. Після сніданку ліниво одягаюся, треба їхати на срану практику, де буду півдня мудохатися з бригадою у складі трьох чоловік із прядильними машинами: таскати важкі лотки з маленькими валиками, замінювати їх, потім великим солідольним шприцом заправляти машину, вставляючи голку в невеликі, як ніпель у велосипедному колесі, пімпочки (в мене ця хуйня ніколи не виходить, бо солідол проривається на поверхню, натомість, якщо вибрати правильний кут, має під впливом тиску проникати всередину), а найстрашніше — слухати нещасних роботяг, їхні галімі розмови про своє життя, про нестачу грошей, літні відпочинки, про політичні події в Києві, про придурків–політиків, які ніхуя не роблять для народу. Тебе до телефону, несподівано каже матір. Я беру слухавку.

«Вбили Пижа», — чую роздратований голос Рині.


ЧАСТИНА ДРУГА
Четверо, двоє, один
1

Зранку почуваюся самотньо й незатишно. Вчора, коли я прощався з Ринею перед його від'їздом в Естонію до Інгрід, він сказав, що рано чи пізно з Тернополя треба звалювати — звалювати туди, де краще; Толян, знаєш, я знайшов собі таке місце, достойне для життя, — це Хаапсалу; подумай сам, говорив Іван, шо нам для нормальної житухи нада? як думаєш? — класну бабаську, одного–двох надійних друганів, непогану роботу, красиве містечко, де можна буде серйозно відтягнутися: купатися в морі, загоряти на пляжі, а вечорами ходити по кабаках, пити пиво, грати в більярд. Риня поїхав на місяць, а в мене таке враження — ніби на рік. Тиждень тому, одразу коли в нас закінчилася виробнича практика, на Чорне море, у Крим, поїхали відпочивати Бодьо Машталір і Діма Дефіцит, тягнули мене за собою, але я відмовився — з бабками повний голяк. Тепер без них нудно й сумно. Липень цього року спекотний. У приміщенні така висока температура, що в одязі неможливо ходити: по квартирі тиняюся лише у трусах. Вітчим і матір, оскільки в них почалися відпустки, чюхнули в Підгороднє на дачу, де себе почувають як риби у воді. Вони мене також тягнули з собою (Толька, смикав мене вітчим, смаги наженемо, йобнемо по сто під печену картоплю, а?), але одна тільки думка, що туди — аж на другий край міста… спершу до психлікарні, пішки шпарити повз військову частину з локаторами та будинок пе–рестарілих, а потім іще добрячий шмат дороги добиратися до дачі, — одна думка, що туди треба буде пертися… — ні, ні, це щастя не для мене. Їм там добре. Мати порпається на городі, а він жене самогонку. Один знайомий штемп із комбайнового заводу, з яким вітчим сидів у молодості в Кременчуці, зробив йому мініатюрний самогонний апарат. Принаймні на літо, в нього буде все добре.

Об одинадцятій дня несподівано заходить Боря Гебельс. Я водночас здивований і радий. Боря стовбичить при вході, мабуть, почувається пригнічено, наче його мучить провина. Дружньо

1 ... 48 49 50 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пацики, Анатолій Дністровий», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Пацики, Анатолій Дністровий» жанру - 💙 Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Пацики, Анатолій Дністровий"