Читати книгу - "Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі"

“Вітаю тебе”, пробурмотіла я зворушена.

“Радий тебе бачити”, відповів він.

-- Ваш божевільний план спрацював, -- прошепотів він мені в шию, хоча йому здавалося, що у вухо.

-- Пообіцяйте, що Ви більше ніколи не прислухаєтеся до моїх божевільних планів.

34 Жахлива бабуся Філіпа

ЕЛЕОНОРА

Париж, 1138

Залишалося дві загрози: королева-вдова і Сюжер. Залишалося два коханці: невдовзі я відкрию їхні імена. Залишалося дві проблеми: віддалити одних і наблизити інших.

Мій догляд за Людовиком давав результати: його повіки вже не були налиті кров‘ю, через вузьку щілину поміж вій проникало світло і в нього щораз краще виходило пересуватися навпомацки. Було дивовижно бачити його в різних кутках палацу, як він без допомоги підіймається по сходах і точно підбирає свій щоденний одяг. Здавалося, що в нього було більше відчуттів, ніж в простих смертних, або що на кінчиках пальців у нього з‘явилися очі.

Французи святкували перемогу так, як тільки французи святкують свої перемоги: молитвами й месами, зверненнями до Всевишнього. Армія прелатів, які прибули в Сен-Дені розташувалася зліва від вівтаря. Справа, перед Сюжером, солдати, що брали участь в облозі, на колінах слухали переможний хор хлопчиків.

Оскільки був четвер, Людовик повинен був зробити щотижневе чудо і вилікувати двісті підданих хворих на золотуху. На вуличках Парижа розповідали, що попередньої ночі були мертві та бійки серед тих, хто прибув з усіх куточків королівства, щоб їх вилікував сліпий король-переможець.

Людовик перетворювався в легенду, в пам‘яті його підданих не залишалося нічого від Молодого короля. В усякому разі, брак спадкоємця залишався єдиним докором духовенства і баронів. Але в їхніх очах це все була моя вина, і кожного дня в поглядах щораз більше придворних з‘являлося звинувачення в безплідності.

Ми з Алісою з нудьгою спостерігали за всіма ритуалами королівського дотику. В моїй присутності не було необхідності, тому ми вислизнули через боковий вхід собору і поскакали з моєю охороною за межі Парижа, де я обладнала шатро з кречетами, про яке мало хто знав. З допомогою чоловіка я врятувала тих, що пережили напад на Тальмон і дала їм притулок в місці, до якого могла дістатися після короткої поїздки верхи.

Я попросила охорону непомітно оточити огорожу навколо шатра, а ми заглибилися в закритий прохід, щоб перевірити стан наших птахів.

Я відразу зрозуміла, що ми не самі, ще по дорозі я зауважила пару коней прив‘язаних до дерева. Я знала одного з них. Аліса теж впізнала його, я побачила, що вона добре приховує, але насторожилася: вся її спина напружилася і вона стиснула стегнами боки коня.

Несподівано, заховану за одним із стовпів, які підтримували кречетів, ми побачили пару, що розважалася на вкритій соломою підлозі. Вони були не в надто достойній позі, але відступати було пізно, що робити, довелося наблизитися.

Я зупинилася на безпечній відстані й підвищила голос:

-- Сеньйора де Вермандуа! Рада, що Ви прийшли помилуватися нашими кречетами.

Вона заціпеніла. Зі складок сукні виліз її чоловік, сенешаль Франції – з тією пов‘язкою, його ні з ким не спутаєш – і з труднощами встав.

-- Ваша Величносте, я… -- спромігся вимовити Вермандуа. Він поглянув на Алісу і в цьому погляді я побачила багато безсонних ночей.

-- Ви допомагали Вашій дружині поправити поділ сукні, -- докінчила я. – Це справжня мука, мені для цього теж потрібна допомога фрейлін, яким доводиться лізти мені між ноги, щоб стягнути сукню в поясі. А інакше ніяк. Ви чудовий чоловік, Вермандуа, турботливий і відданий. Не переймайтеся нами: ми не скажемо нікому, що сенешаль Франції знається на кравецтві.

-- Я Вам вдячний, сеньйоро, -- відповів він зі спокійною посмішкою. Але в його опущених очах був прихований гнів на жінку, і певний сором, але не переді мною, він мене навіть не бачив, а перед Алісою. – Ми з дружиною вже йшли, вона наполягла побачити птахів зблизька, не вірила, що їх можна приручити.

-- Вони здаються мені такими вільними, коли літають близько Бога… Невже Всевишній не заперечує, щоб цих істот, що живуть з ним в небесах, тримали в клітках? – висловила свій сумнів жінка Вермандуа після того, як поправила сукню.

Бажання говорити про Бога в ситуації, коли з її щік ще не зійшов рум‘янець, було дивним. А викликав його не Вермандуа: я зауважила, що він був розлючений, і не тільки тому, що їх потурбували.

-- Бог нам про це нічого не казав, -- промовила я, знизавши плечима. – Але дайте мені знати, якщо він пришле Вам якийсь сигнал і ми всіх відпустимо. Бачите оті клітки? Вони повертаються в них щоночі з власної волі. Навіть королева не сміє перешкоджати вільному вибору.

Вони замовкли, гадаю, жоден з двох не знав, що відповісти. Подружня пара зникла на шляху, пошепки про щось гнівно і стримано дискутуючи. Ми з Алісою натягнули рукавиці для соколиного полювання і почали годувати птахів шматками м‘яса, яке вони так любили.

-- Я спостерігаю за тобою відколи привезла з Пуатьє, -- сказала я їй нарешті. – Навіть не думай бажати того, що ти бажаєш, сестро.

-- Звідки ти знаєш, чого я бажаю? – відповіла вона, повернувшись до мене спиною. Вона завжди так робила, коли не хотіла, щоб я побачила брехню на її обличчі.

-- Батька, щоб повернувся? – спробувала я.

-- Ти бачиш тільки поверхневий бік. Досвід, брак ока, зухвальця, який завжди повертається з битви, хоча й побитий, і знає, що оклигає…

-- А що бачиш ти, під шкірою сенешаля Франції?

-- Братню душу. Яка не змирилася, не дивлячись на те, що ми пливемо за течією за вами, тими, хто народився у відповідному порядку, щоб керувати долями всіх навколо вас.

-- Він одружений…