Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Додому 📚 - Українською

Читати книгу - "Додому"

566
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Додому" автора Харлан Кобен. Жанр книги: 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49 50 ... 75
Перейти на сторінку:
його акценті?

— Гарне запитання, — сказала Ема. — Загалом він говорив з американським акцентом, однак… — вона повернулася до Міккі. Той кивнув.

— У нього дійсно було щось таке, — пояснив Міккі. — Не збагну, що саме. Він не говорив так, ніби виріс тут. Але водночас він і не говорив так, ніби виріс в Англії.

Майрон намагався це осмислити, але так нічого й не придумав. Він спробував зайти з іншого боку.

— То що ви робили весь час?

— Їли піцу, — сказала Ема.

— Дивилися фільм, — додав Міккі.

— Грали у відеоігри.

— Розмовляли.

— О, Патрік сказав, що в нього є дівчина, — повідомила Ема. — Але не звідси.

— Дівчина? — спитав Майрон.

— Так, сказав це, потім одразу ж почав «здавати назад». Він сказав це, не знаю, як малий, який трохи хизується.

— Знаєш, — роз’яснив Міккі, — схоже, коли новенький приїжджає до міста й розповідає, що в нього є дівчина в Канаді чи щось таке.

— Не зрозумій нас хибно, — сказала Ема. — Він доволі милий. Усі хлопці говорять про такі речі. Це просто… Не знаю. Здавалося таким нормальним.

Міккі кивнув.

— Дякую, народ. Це дійсно допомогло, — промовив Майрон.

— О, ми ще не закінчили, — сказала Ема.

Майрон подивився на них.

— Я встановив на його комп’ютер клавіатурного шпигуна, — сповістив Міккі.

— Тобто…

— Тобто ми побачимо все, що він друкує на ньому. В електронних листах, соціальних мережах, будь-де.

— Овва! — вигукнув Майрон. — І хто за ним стежитиме?

— Ложка.

Ложка — це ще один близький друг Міккі — якщо досі вважати Ему лише «подругою» — і, як раніше називали (або, дідько його знає, може, й досі називають), зануда, заучка чи ботан. Ложка також був по-дурному сміливим.

— Як у нього справи?

— Він знову ходить, — усміхнувся Міккі.

— І знову всіх дістає, — додала Ема. — Так чи так, він дасть нам знати, якщо випливе щось важливе.

Майрон не знав, що на це сказати. Йому не подобалося, що підлітки перетинають саме цю етичну межу, але в нього не було настрою читати їм нотації про приватність, тим паче, а це важливіше, втратити можливий шанс дізнатися правду. Це складна справа. Патрік може не бути Патріком. У Патріка може бути ключ, який дасть змогу знайти іншого зниклого хлопця. Проте, чи шпигування за підлітком є виправданим? Чи це взагалі законно?

Якби ви були людиною, котра точно знала б, що тут робити, якби ви змогли беззастережно вирішити, шпигувати чи не шпигувати без докорів сумління і вагань, Майрон запідозрив би, що з вами щось не так.

Життя не лише чорно-біле.

— Є ще дещо, — промовила Ема.

— Що?

Ема ніяково глянула на Міккі.

— Що? — перепитав Майрон.

Міккі жестом показав Емі говорить далі. Ема зітхнула і потягнулася до сумочки. Вона витягла маленький прозорий пластиковий пакет, схожий на ті, в яких ви проносите своє туалетне причандалля повз Адміністрацію транспортної безпеки.

— Ось.

Ема простягла пакет Майрону. Він підняв його, роздивляючись. Там була зубна щітка й пасма довгого волосся. Він поклав пакет і трохи зачекав.

— Це?…

— Я взяла зубну щітку у ванній кімнаті Патріка, — сказала дівчина, кивнувши. — Потім я прокралася в коридор і витягла волосся з гребінця Франчески.

Майрон нічого не сказав. Він просто не зводив очей з пакета.

Міккі підвівся. Ема зробила те саме.

— Ми подумали, що тобі це може згодитись, якщо схочеш зробити ДНК-тест і таке інше, — підсумував Міккі.

Розділ 25

Ми сиділи у фермерському будинку.

Нас було двоє, Гладкий Ґанді та я. Зорра стояв на варті біля вхідних дверей. На передньому дворі з ним стояли супутники Гладкого Ґанді — двоє чоловіків, яких Майрон після своїх відвідин назвав «гравцями», і ще один хлопець, мабуть, неповнолітній.

— Ваш друг Зорро… — почав Гладкий Ґанді.

— Зорра.

— Перепрошую?

— Його звати Зорра, а не Зорро.

— Без образ.

Я далі дивився на нього.

— Я зробив нам чаю, — сказав Гладкий Ґанді.

Я його й не торкнувся. Натомість я думав про молодого хлопця, який, мабуть, був неповнолітнім. У кіно часто можна почути, як лихочинці кажуть, що «це лише бізнес». Я, наприклад, рідко в це вірю. Хороші чи погані, а ви схильні прагнути того, що вас цікавить. Наприклад, більшість наркоторговців самі вживають свій товар. Працівники порноіндустрії, яких я зустрічав, мають схильність до того самого. Ті, хто займається рекетом під приводом захисту, застосовуючи насилля, рідко мають відразу до травмування інших або вигляду крові. Насправді вони переважно насолоджуються цим.

До речі, я без іронії подивився на свою власну роль у цій історії.

Що я хочу сказати? Гладкий Ґанді може стверджувати, що для нього це — справа бізнесу і його прибутків, але я мало вірю в таке. Цікаво, чи має він якесь особисте огидне пояснення, чому обрав саме цю сферу діяльності.

І цікаво, чи слід мені щось із тим вдіяти.

— Я не можу віддати вам вашого родича, — зізнався Гладкий Ґанді, — тому що його в мене немає.

— Це — велика невдача, — сказав я.

Він не дивився мені в очі. Це добре. Він боявся Зорри. Він боявся мене. Як раніше казав Гладкий Ґанді, він не хотів провести решту життя озираючись. Ось чому я вірю у величезну й нерозмірну відплату. Вона змушує вашого наступного ворога подумати двічі.

— Де він? — запитав я.

— Я не знаю. У мене його ніколи не було.

— Але у вас був Патрік Мур.

— Був, так. Але все не так, як ви собі думаєте.

Він нахилився і взяв свою чашку з чаєм.

— Скільки Патрік Мур на вас працював? — запитав я.

— У тому-то й річ, — відповів Гладкий Ґанді, відсьорбнувши з чашки. — Він ніколи не працював.

— Поясніть, будь ласка, — я закинув ногу на ногу.

— Ви вбили моїх людей, — сказав він. — Трьох.

— Ви досі чекаєте зізнання?

— Ні, я розповідаю історію. Починаю з початку.

Я відхилився й кивнув, заохочуючи його розказувати далі. Гладкий Ґанді не тримав чашку за тонесеньке вушко. Він ніжно обхопив її обома руками, ніби захищав поранену пташку.

— Ви ніколи не питали, чому мої люди підійшли до Патріка Мура, чи не так?

— Не було часу питати, — сказав я.

— Можливо. А може, ви занадто гостро відреагували.

— Або, може, вони.

— Справедливо, друже. Справедливо. Але ми відхиляємося від теми. Я розповім вам, що сталося. А тоді ви вирішите, що буде далі, згода?

Я кивнув.

— Отож, цей хлопець, Патрік Мур, він з’явився в нашому районі. Ви тямите у цих речах, чи не так, містере Локвуд? Територіальні суперечки.

— Далі.

— Тож, мої хлопці почули про це. Можливо, ви

1 ... 48 49 50 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Додому», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Додому"