Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Пазл 📚 - Українською

Читати книгу - "Пазл"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пазл" автора Франк Тільє. Жанр книги: 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49 50 ... 85
Перейти на сторінку:
Дедіссе — не той Ілан Дедіссе, якого він знає, а хтось інший? Як у тих шпигунських романах, де герой, якому стерли пам’ять, раптом дізнається, що він здатен вбивати одним ударом кулака і має десяток паспортів.

Він одягнувся в чистий костюм пацієнта і вийшов з ду­шу весь на нервах. Із сусідньої кабінки валили великі клуби пари, удари об перегородки тривали. Над дверима поруч висіли два лікарські халати. Вочевидь, там кохалися Фей з Ябловські.

Ілан причесався перед дзеркалом, дивлячись собі в очі. Тепер він був переконаний. Він не той, ким себе вважав: чоловіком, який щодня їде на заправку, просто намагачись пережити трагедію. Ні, там було щось інше: внутрішній шар, до якого він тільки-тільки починав докопуватись.

У дзеркалі, забризканому дрібними краплями води, з’явилося обличчя Мокі. Гравець із дредами підійшов, тримаючи руки в кишенях блакитних штанів. Він кинув довгий погляд на зайняту душову кабінку, а тоді підійшов до Ілана.

— Через пів години вимкнеться світло. Я маю тобі дещо показати.

— Іди до біса, Мокі. Я точно не маю бажання іти з тобою абикуди. Чому б тобі не поговорити про це з кимось іншим?

— Тому що, не рахуючи Гайгекса, ти здаєшся найбільшим параноїком. І мені це цікаво.

Разом із клубами пари з кабінки виривались приглушені смішки. Мокі на мить відволікся, а тоді підійшов, вигляд у нього був серйозний.

— Ти говорив про список слів, які треба запам’ятати. Про удари струмом щораз вищої напруги. Я тобі вірю, я переконаний, що ти кажеш правду: на тебе хтось полює.

— Без жартів.

Мокі говорив дуже тихо, як часто робив це, прикриваючись шумом води.

— Із цією лікарнею щось нечисто. Я думаю, в минулому тут коїлись страшні речі. І враховуючи, що сталося з тобою, схоже, нічого ще не закінчено. Це місце досі живе, Ілане, і ці стіни приховують жахливі таємниці.

Ілан різко обернувся, він подумав про палату 27 зі свого сну.

— Показуй. Але обіцяю, якщо спробуєш хоч щось проти мене утнути…

— Тобі нема чого боятися, все одно зараз не ігровий час. Ти не розчаруєшся…

40

Ілан та Мокі вийшли в коридор і через кілька поворотів опинилися перед ґратами, що закривали прохід до сходів, одні з яких вели на другий поверх, а інші спускалися в темряву. Ілан подумав, що, можливо, саме тут проходить шлях до лікарняного моргу.

Мокі вийняв з кишені ключ і вставив його в замок.

— Я зрозумів усю їхню систему завдань та ключів,— сказав він, відмикаючи ґрати.— Спочатку всі виконують свої завдання в різних частинах лікарні, аж поки не зійдуться в одній спільній точці, де й захований останній ключ, який відкриває доступ до грошей.

Він пропустив Ілана до сходів. Тут було дуже темно, у цьому місці освітлення не було.

— Достатньо замикати за собою всі ґрати,— додав він, ідучи поруч,— і ти не дозволиш іншим скористатися твоїм прогресом. Хитро придумано.

Ілан показав на камеру.

— Ти усвідомлюєш, що Гадес у цю саму мить, напевно, бачить нас на своїх моніторах?

— І що? Він сказав, що ми не повинні продовжувати гру, але можемо пересуватись лікарнею до вимкнення світла. Ми не порушуємо жодного правила.

Сходи закручувались у якусь пекельну спіраль, розділену сходовими майданчиками з вікнами. Бежеві ґрати заввишки щонайменше два метри унеможливлювали будь-яку спробу самогубства.

— Я вже досить довго ставлю собі одне питання,— промовив Мокі,— чому на стінах цієї лікарні немає жодного графіті. Хоч би скільки я бував у горах, сквотери[15] і любителі гострих відчуттів там усюди, їм завжди вдається проникнути в закинуті місця. Деякі навіть улаштовують власні квести. А тут — нічого. Навіть старовинний інвентар не покрали. Хоча тут є чим поживитися, особливо медичним обладнанням.

Вони дійшли до другого поверху. Піднятись вище не дозволяли ще одні ґрати.

— Гадес також казав, що це місце використовували для зйомки фільмів,— додав Ілан.— Вочевидь це повна брехня.

— Що думаєш?

— Що це місце охороняють краще, ніж здається, причому давно.

— Ти розповідав мені про ЦРУ і контроль свідомості. Розкажи про це більше.

Мокі звів подих. Напевно, його серце було велике і жирне, як шмат сала.

— У п’ятдесятих роках був один проєкт під грифом «Цілком таємно», називався «МК-Ультра». У рамках холодної війни ЦРУ, за підтримки різних наукових установ, проводило експерименти, пов’язані з пам’яттю та контролем свідомості. Розв’язували язики шпигунам, промивали їм мізки, отримували доступ до їхніх спогадів або налаштовували їх проти їхнього ж табору… Агенти ЦРУ застосовували цілу купу технік, від електрошоку до галюциногенних наркотиків, як-от ЛСД, які вони іноді непомітно підсипали в їжу. Вони силоміць уживляли спогади, або ж навпаки — намагалися їх стерти.

— І вони були присутні у Франції?

— Тепер є великі підозри, що так. Особливо у справі низки харчових отруєнь у Франції влітку 1951 року, наймасовіше з яких сталося у Понт-Сен-Есприт. Подейкують, що ЦРУ розпилювало над посівами ЛСД.

Він показав пальцем ліворуч.

— Вище ми не піднімемось, і до крил кажана наразі теж не пройти, там замкнено. Нам туди… От побачиш, дивлячись на те, що я зараз тобі покажу, здається, що п’ятдесяті роки і ЦРУ не так далеко, як ми думаємо.

Вони проминули непримітну перукарню і пройшли через відчинені ґрати у жахливому стані. У кутку була встановлена камера. Гадес говорив про шістдесят чотири камери. Його стіна з моніторів, напевно, схожа на піксельну мозаїку.

— З огляду на їхній стан, це оригінальні ґрати,— зауважив Мокі.— Ми підходимо до місця, де є лише кабінети, значно більші за ті, що внизу, і яких немає на карті. Мабуть, саме тут працювала дирекція. Ця лікарня — ціле місто. Тут потрібен був хтось на кшталт мера з його посіпаками, щоб давати раду натовпу психів, що вештались цими коридо­рами.

Підлога була дуже подряпана і вкрита пилом. Аркуші почорнілого трухлявого паперу, здавалося, вросли в лінолеум. Деякі приміщення були без дверей, інші, навпаки, були замкнені. Мокі увійшов до однієї з відчинених кімнат.

— До речі, цей поверх називається «Павутинна оболонка»,— сказав Мокі.— Я прочитав це на табличці.

— Тверда оболонка на першому поверсі, павутинна оболонка на другому. Це назви різних мембран, що оточують мозок, від зовнішньої до внутрішньої.

— Доволі дивні назви для відділень.

На підлозі валялись вивернуті металеві шухляди, виламані шафки, роздроблені ящики. Там же був випотрошений старий 8-міліметровий проєктор, його лінзи були розбиті, а каркаси бобін валялися в кутку. На стінах виднілися сліди від старовинних рамок, які десь зникли. За заґратованим вік­ном була темрява.

— Я довго порпався у різних кімнатах у пошуках чорних лебедів,— сказав Мокі.

— І як, знайшов?

— Так, одного. Але процес пошуків вивів мене на дуже цікаву стежку.

Він попрямував до іржавої шафи. Вона була повністю металева, з численними порожніми шухлядками.

— Мені здається, що саме сюди складали особові справи, відеозаписи та записи

1 ... 48 49 50 ... 85
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пазл», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пазл"