Читати книгу - "Ковток повітря"

не дивно ми живемо, постійно думаючи, що те, що нам насправді хочеться робити, заборонено? Хто сказав, що мені не можна поїхати ловити тих сазанів? І варто було тільки озвучити цю думку, як весь задум став чимось примарним, майже нереальним. Саме так мені здалося в той момент. Ставок з величезними рибинами за маєтком Бінфілд умить перетворився на рожеву мрію з категорії бажань провести ніч з кінозіркою чи здобути перемогу у боксерському поєдинку важковаговиків. Але це не щось неможливе, це цілком реально. Снасті можна взяти в оренду. І хоч би хто володів зараз маєтком, хіба його власники не дозволять мені порибалити на їхній території за пристойну платню? Чорт із тими грошима — я ладен віддати п’ять фунтів за день на ставку! Але скоріш за все будинок і досі порожній, і ніхто про той ставок так і не довідався.

Я сидів у машині й уявляв той ставок поміж тінистих дерев, що кишить рибою. Вона чекала на мене всі ці роки! О боже! Якщо сазани були таких велетенських розмірів тридцять років тому, то якими стали зараз?

III

Це сталося сімнадцятого червня, у п’ятницю — на другий день риболовецького сезону.

Я без проблем владнав питання з роботою. А для Гільди підготував ретельно продуману легенду — сказав, що їду у відрядження до Бірмінгема (в останній момент навіть назвав готель, в якому мав би зупинитися — «Роуботтем Фемілі енд Ко»). Я знав напам’ять адресу, бо кілька років тому контора винаймала там для мене номер. З другого боку, я остерігався, що Гільда захоче мені написати, бо я їду на цілий тиждень. Ще раз обдумавши все як слід, я частково довірився Сандерсу — молодому комівояжеру з компанії «Гліссо — ідеальна мастика», який якось обмовився, що буде у Бірмінгемі вісімнадцятого, і я попросив його надіслати звідти Гільді мого листа, вказавши адресу готелю, про який тільки що згадував. У тому листі я повідомляв, що маю їхати в інше місто і щоб вона не писала на цю адресу. Сандерс усе зрозумів (принаймні, так йому здалося) і, підморгнувши, сказав, що вражений моєю активністю в такому віці. Тож з Гільдою питань теж не мало б виникнути. Подробиці її не цікавили, а навіть якби вона щось і запідозрила, в мене було залізне алібі.

Я поїхав через Вестергем. Стояв погожий ранок. Легкий вітерець гойдав крони тополь, крізь які пробивалися сонячні промені. Відкидаючи на поле тіні, по небу бігли хмаринки, мов зграя білих овечок. За містом мене наздогнав хлопець на велосипеді з рожевими, як яблука, щоками. Він розвозив морозиво. Наблизившись до мене, він засвистів так, що мені мало вуха не заклало. Я згадав, як і сам колись працював кур’єром, і ледь не зупинив його, щоб купити порцію. Майже всюди вже викосили траву, але сіно ще не склали у копиці. Воно лежало довгими акуратними рядами, наповнюючи повітря приємним ароматом, що змішувався із запахом бензину.

Я обережно їхав — на низькій швидкості (п’ятнадцять миль за годину). Довкола панували ранкова тиша і спокій. У ставках поволі плавали качки, ніби насолоджуючись тим, що не треба пірнати у пошуках здобичі. В Нетлфілді, селищі за Вестергемом, на дорогу вибіг невисокий сивий чоловік у білому фартуху, розмахуючи руками і намагаючись привернути мою увагу. Тут усі знають мою машину. Я зупинився. Виявилося, що це містер Вівер — власник невеликої крамнички, що стояла неподалік. У нього було до мене прохання — ні, він не хотів застрахувати життя чи бізнес, просто в нього закінчилися дрібні гроші, от він і питав, чи не можу я розміняти йому фунт «срібними». З дрібними грошима тут завжди проблема, навіть у пабах.

Я поїхав далі. Пшениця добряче вимахала, в деяких місцях сягала мало не до пояса, вкривши пагорби зеленим килимом, що переливався оксамитовими хвилями. Як жінка, подумав я: так і хочеться прилягти поруч. Трохи далі з’явився дороговказ: праворуч — до Падлі, ліворуч — до Оксфорда.

Я ще не виїхав за межі «своєї дільниці», як її називали у конторі. Логічно було б повернути ліворуч і поїхати по Аксбриджській дорозі, та піддавшись імпульсу, я рушив звичним маршрутом. Я й досі відчував за собою провину. Але мав прийняти рішення, перш ніж дістатися роздоріжжя. Попри те, що я все владнав з Гільдою і роботою, зібрав валізи, а в кишені було аж дванадцять фунтів, у душу закрадалася спокуса — я знав, що не піддамся їй, та все одно було сильне бажання дати задній хід. Заспокоював себе тим, що доки їду звичним маршрутом, не порушую жодних обіцянок. Ще не пізно, ще можна повернутися назад, думав я. Зрештою, я міг заїхати у Падлі, навідатися до банку «Беркліз», поговорити з менеджером (це один із наших агентів), розпитати, як справи. Та й взагалі, я міг би повернутися додому і щиросердо у всьому зізнатися.

Діставшись роздоріжжя, я загальмував. Їхати чи не їхати? На частку секунди я мало не піддався спокусі. Але ні! Натиснувши на клаксон, я повернув ліворуч і виїхав на Оксфорд-роуд.

Ну от і все. Я зробив це. Вороття назад немає. Звісно, проїхавши п’ять миль, я все ще міг повернути до Вестергема, та продовжував мчати на захід. Можна навіть сказати, «летів на крилах». Та варто мені було з’їхати з Оксфорд-роуд, як я вмить відчув — їм усе відомо. Їм — тобто всім тим, хто ніколи б не схвалив такої поїздки і всіляко намагався б їй перешкодити, тобто фактично всім.

Навіть більше, я немов відчував потилицею, що вони женуться за мною. Їх зібралася чимала компанія — тих, кому ніяк не збагнути, нащо вже немолодому чоловікові зі вставною щелепою потайки тікати на цілий тиждень в місця, де він провів своє дитинство. А також тих, хто чудово розуміє мої спонуки і саме тому кістьми ляже, тільки б мене зупинити. Вся ця армія кинулася мене наздоганяти. Звісно ж, попереду Гільда, за нею — діти; їх наздоганяє гнівлива місіс Вілер, яка всім своїм виглядом дає зрозуміти, як сильно жадає помсти; міс Мінз теж намагається не пасти задніх (пенсне злетіло з носа, на обличчі застиг вираз бідолашної курки, якій ніяк не вдається вихопити у решти скоринку хліба). І куди ж без сера Герберта Крама і начальства з «Летючої саламандри» на їхніх «роллс-ройсах» та «іспано-суїзах»? Тут і весь офісний планктон з нашої контори, і жалюгідні бюрократи, що живуть по сусідству на Елзмір Роуд чи