Читати книгу - "Смертниці"

— Це невідома номер один, — сказав Мур.

— Особу не встановлено?

— Ні, жодної з жертв у тому будинку.

Джейн перегорнула на наступний знімок. Цього разу — молода білявка на розкладачці натягнула ковдру до шиї й так і чіплялася за тканину, наче та могла її захистити. З рани на чолі текла цівка крові. Швидке вбивство — ефективність одного пострілу вражає.

— Це невідома номер два, — зазначив Мур. І додав, завваживши її стурбований погляд: — Є ще інші.

Джейн почула застережливі нотки в його голосі. Перейшовши до наступного знімка, знову відчула тривогу. Дивлячись на третє фото з місця злочину, вона подумала: «Стає важче, але я можу впоратися». Знімок було зроблено у відчинені двері шафи, яка всередині була заляпана кров’ю. Дві молоді жінки, обидві — не повністю вдягнені, тулились одна до одної переплетінням рук і довгого волосся, наче спіймані в останніх обіймах.

— Невідомі номер три й чотири, — прокоментував Мур.

— Жодну з цих жінок не змогли впізнати?

— Відбитків немає в жодній базі.

— Тут чотири красиві жінки. І ніхто не заявив про зникнення?

Мур похитав головою.

— Немає збігу з жодною в списку зниклих осіб. — Він кивнув на двох жертв у шафі. — Патрон, який випав у перевірці бази, знайшли в цій шафі. Цих двох жінок застрелили з того ж пістолета, який охоронець проніс до Олениної палати.

— А інші жертви? Та ж зброя?

— Ні. Їх убили з іншої зброї.

— Два пістолети? Двоє вбивць?

— Так.

Поки що фотографії не надто її лякали. Вона незворушно перейшла до останнього знімку, на якому була невідома номер п’ять. Цього разу побачене змусило її відкинутися назад. І все одно вона не могла відірвати погляду від фото, тільки й дивилася на смертельну агонію на обличчі жертви. Ця жінка була старша, огрядніша — за сорок. Корпус прив’язано до стільця білим дротом.

— Це п’ята, остання жертва, — сказав Мур. — З тими чотирма розібралися швидко. Куля в голову та й по всьому.

Він глянув на розгорнуту теку.

— Цій зрештою теж пустили кулю в скроню. Але спочатку… — Він помовчав. — Спочатку з нею зробили це.

— І довго… — Джейн проковтнула клубок у горлі. — І довго вона так протрималася?

— Судячи з кількості переламів на кистях та зап’ястках і того, що кістки було практично розтрощено, судмедексперт припустив, що їй було завдано принаймні сорок чи п’ятдесят окремих ударів. Молоток був невеликий. Кожен удар нищив невелику зону. Але не залишилося жодної цілої кістки, жодного пальця.

Джейн різко закрила теку, неспроможна більше дивитися. Але справу було зроблено, вона вже не зможе забути цього видовища.

— Там мало бути принаймні двоє нападників, — сказав Мур. — Хтось мав тримати її, поки інший прив’язував до стільця. Хтось мав притискати руку до столу, поки з нею робили це.

— Вона мусила кричати, — пробуркотіла Джейн. Подивилася на Мура. — Чому ніхто не чув її криків?

— До будинку веде приватна дорога, він стоїть доволі далеко від сусідів. І не забувай, це був січень.

Коли вікна зачинені. Жертва мусила розуміти, що ніхто не почує її криків. Що порятунку не буде. Найкраще, на що вона могла сподіватися, — милість кулі.

— Чого вони від неї хотіли? — запитала Джейн.

— Ми не знаємо.

— Мусила бути причина для такого. Вона щось знала.

— Ми навіть не знаємо, хто вона така. П’ять невідомих жінок. Жодна не підходить під заяви про зникнення.

— Як можна взагалі нічого про них не знати?

Вона подивилася на чоловіка. Гебріел похитав головою.

— Це привиди, Джейн. Ані імен, ані особистостей.

— А будинок?

— На той час його орендувала Маргеріт Фішер.

— Хто вона?

— Такої жінки не існує. Ім’я вигадане.

— Господи. Це як падіння у кролячу нору. Безіменні жертви. Вигадані орендарки.

— Але ми знаємо, хто власник будинку, — сказав Гебріел. — Компанія під назвою «Кей Ті І Інвестментс».

— Це важливо?

— Так. У поліції Лісбурга цілий місяць пішов на те, щоб їх відстежити. «Кей Ті І» — неофіційне дочірнє підприємство «Бал­лентрі».

Джейн здалося, наче її шиї торкнулися холодні пальці.

— І знову Джозеф Роук, — прошепотіла вона. — Він говорив про «Баллентрі». Про Ешберн. Що, як він був зовсім не божевільний?

Усі замовкли — до столика підійшла офіціантка з кавником.

— Не сподобався яблучний крісп, детективе? — спитала вона, завваживши, що Джейн ледь торкнулася десерту.

— Ні, дуже смачно. Та я не така голодна, як здавалося.

— Чомусь ні в кого апетиту немає, — сказала офіціантка, наповнюючи чашку Гебріела. — По обіді тут самі любителі кави сидять…

Гебріел підняв до неї очі.

— Хто ще? — спитав він.

— О, там один тип… — Дівчина завагалася, насупилася, дивлячись на порожній столик поблизу.

— Певно, кава йому не сподобалася, — стенула вона плечима й пішла геть.

— Гаразд, — тихо мовила Джейн. — Тепер я починаю психувати.

Мур швидко зібрав теки, поклав у великий конверт.

— Треба йти, — сказав він.

Вони вийшли з бару в пекло літнього пообіддя. На стоянці зупинилися біля Мурового авто, роззираючись, оглядаючи сусідні машини. «Ну от, — подумала вона. — Двоє копів та агент ФБР, і всі троє заведені. Усі троє рефлекторно скануємо територію».

— Що тепер? — запитала вона вголос.

— У тому, що стосується поліції Бостона, — нічого, — відповів Мур. — Мені було наказано не грюкати по ґратах цієї конкретної клітки.

— А ці документи?

Джейн глянула на конверт у нього в руках.

— Я взагалі не мав їх бачити.

— Що ж, я досі в декреті. Мені ніхто нічого не наказував.

Вона забрала в Мура конверт.

— Джейн, — застережливо мовив Гебріел.

Вона розвернулася до свого «Субару».

— Побачимося вдома.

— Джейн.

Дружина сідала за кермо, Гебріел відчинив пасажирські двері, сів поруч з нею.

— Ти не знаєш, у що втручаєшся.

— А ти знаєш?

— Ти бачила, що вони зробили тій жінці з руками. Про яких людей ідеться.

Джейн дивилась у вікно, як Мур сідає у своє авто та їде геть.

— Я думала, що це скінчилося, — тихо мовила вона. — Думала: гаразд, ми вижили, тож житимемо далі. Але це не кінець.

Вона подивилася на нього.

— Я мушу знати, чому все це сталося. Що все це значить.

— Залиш розкопки мені. Я дізнаюся все, що зможу.

— А мені що робити?

— Ти ж щойно з лікарні.

Джейн устромила ключа в запалення, завела двигун. З кондиціонера дмухнуло гарячим повітрям.

— Мені ж не велику операцію робили, — сказала вона. — Я лише народила.

— І це достатньо вагома причина, щоб ти туди не лізла.

— Але це мене тривожить, Гебріеле. Саме