Читати книгу - "Сім'я у борг, Олександра Багірова"

Мені б щось відповісти. Вирватися із полону його рук. А в мне голова розколюється, кадри минулого проносяться перед очима.

«- Тобі не можна тягати важке, - чоловічі руки ласкаво накривають мої, легенько погладжують. Я тримаю у руках величезний горщик з квіткою.

- Його треба переставити, - а сама усміхаюся, міцніше притискаюся спиною до чоловічих грудей. Відчуття щастя накочує теплою хвилею. Я оповита його турботою.

- Все, що хочеш, тільки скажи, - шепіт мені на вухо. І я знаю, чого хочу найбільше у світі… провести вічність у його обіймах».

Мотнула головою. Гіркий ком застрягає в горлі. Що за нісенітниця? У чоловіка із спогадів немає обличчя. Він розмитий. Наче привид. Хоча так і буває, спогади, наче покриті туманом, у них немає чітких контурів. А в моєму випадку й тим паче.

То був Ваня. Ми були ще у нашій трикімнатній квартирі. А цей чоловік просто нагадав мені кадри минулого із чоловіком. Поза ідентична, от і спогади промайнули перед очима.

Ваня мене вчора засмутив, а так мій мозок намагається нагадати, що у нас чудова сім'я. Нам завжди було дуже добре разом. А проблеми вони у всіх трапляються.

- Відпустіть мене! – сіпнулася, капкан його рук став ще міцніший.

Він ніби навмисне мене до себе притиснув, а ящик спереду не дає поворухнутися. Руки визволити не можу, псих намертво їх до ящика припечатав. Хватка у нього залізна. По тілу тремтіння дивне пробігає. І від цих відчуттів мені страшно. Від суміші оманливого спокою, ніби він, як кам'яною стіною мене від усіх бід відгороджує, і при цьому сплеск шаленого адреналіну в голову вдаряє. Кров біг прискорює, серце барабанний ритм відбиває. Аж боляче дихати стає. І не дихаю я зовсім, а його запахом просочуюсь. Мускусом звір пахне з гіркою ноткою, яка відчувається на губах. І гіркота ця приємна. Надто. Не має бути так.

Мені вдається його ліктем у живіт штовхнути. Та де там, кам'яний прес, не пробити. Він навіть не ворухнувся. Нуль реакції. Тільки подих продовжує вухо обпалювати.

- Не можна жінкам тягати важке, - сіпнулася. Фраза зі спогадів як блискавка.

Ні, це нічого не означає. Ваня мій теж би так сказав. Він і говорив у минулому. А на скронях голодний піт виступає. Страх подібно до павутини по тілу розповзається. Страх чого? Зрозуміти не можу. Просто його боюсь. Він же звір неадекватний, від такого чого завгодно можна очікувати.

І соромно мені. Я заміжня жінка, а тут сторонній чоловік мене затискає.

- А мені подобається! - фиркаю. - І взагалі, не ваша справа, що я тягаю. Сказала ж, відпустіть!

Сміється хрипко, спокусливо, так що по шкірі мурашки табунами пробігають. Звук його голосу нервові закінчення зачіпає, дивні вібрації викликає.

- Чи подобається на собі сім'ю тягнути?

- У мене чудова сім'я! Не вам судити! - знову пробую вирватися. – Чоловік за мене і у вогонь, і у воду. А ви спочатку у своїй сім'ї розберетеся, перш ніж із порадами лізти. Дружину он не втримали, - відчуваю, як м'язи напружилися, як під шкірою метал плавиться. Його прихована лють у повітрі відчувається. По ранах хижака пройшлася, на болючі точки натиснула.

Ось навіщо я дражню звіра? Треба тихо-мирно розійтися. Так я нариваюся. Усе його близькість, його сказ і на мене перекидається.

- То що твій чоловік не прийшов тобі допомогти? Чи він тільки здатний гроші в інтернеті зливати?

Як ляпас словесний отримала. І він набагато болючіша за реальний удар. Уколом у серці. Він реально пробивав, чим моя сім'я живе. Копирсався у нашому житті. Як же бридко стає. Я хочу чоловіком пишатися. Своїм чоловіком, захисником. А виходить, зараз червонію від сорому.

- Олено, ти працювати збираєшся? Що взагалі відбувається? – позаду нас чую голос начальника. - Товар досі не розібраний. Ати  тут не зрозуміло чим займаєшся.

Срамота яка! Я тільки роблю, що від сорому згоряю. І все через нього! Подумає ще шеф, що шашні на роботі кручу. Такі зганьбив мене псих.

- Андрію Валентиновичу, я це…

- Працює, асортимент мені показує, - перебиває мене звірюга. І нарешті відпускає. Ящик із моїх рук забирає і на прилавок ставить.

Я відразу якнайдалі відходжу. Дихаю як після тривалої пробіжки. У всьому тілі поколювання, досі його жар на собі відчуваю.

- Бачив я, - посміхається, очі примружив і на мене гидко дивиться.

«Всі ви такі баби», читаю в його очах. Вся кров до лиця приливає. Розгубилася. Наче справді Ваню зрадила. А по ринку чутки в нас розходяться з космічною швидкістю. Начальник хоч і мужик, а попліткувати любить.

Я завжди всім, хто до мене клини підбивав, відворот поворот давала. Відразу присікала все на корені. І водіїв, і вантажників, і з адміністрації ринку один приходив. А тут в одну мить звірюга мені всю репутацію знищив. Закипаю від люті, а нічого зробити не можу.

- Все, що у вас є, купую, - видає псих.

- Чого? – Андрій Валентинович білими віями ляскає.

- Сподобався ваш товар, - як ні в чому не бувало, заявляє безумець. - Мої хлопці скоро під'їдуть все завантажать, - в кишеню лізе, пачку грошей дістає і, не рахуючи, шефу в руку кладе. - З собою більше готівки немає. Рахунок свій скажіть, решту перекину.

- Перестаньте! Що ви робите! - Хочу припинити це безумство.

- Мовчи, Олено, - шикає на мене начальник.

Ще б такий куш зірве зараз. Якщо зараз втручуся, зірву угоду, потім краще не думати, що зі мною зробить. А роботу так точно втрачу.

А у мене від страху, шоку, безсилля, ступор.

Поки вони з оплатою розбираються, я так і стою, відкриваючи та закриваючи рота. Навіщо це робить? У голові калейдоскоп божевільних думок і жодної розумної.

- А якщо торгувати Олені сьогодні нічим. То я її забираю, - він не питає. Звір ставить перед фактом.