Читати книгу - "І не лишилось жодного"

Та ні, на моторному човні таки був один підхожий пасажир. Той, що приїхав на автомобілі. (І на якому! Стіклгевен ще не бачив такого авта. Певно, така машина коштує чимало сотень фунтів.) Ото він – те, що треба. Із сім’ї багатіїв, точно. Якщо б уся компанія була такою… було б зрозуміліше…

Дивна річ, коли розібратися, усе це було дивно, дуже дивно.

IV

Моторний човен, спінюючи воду, обігнув скелю. І нарешті перед очима подорожніх постав будинок. Південний бік острова мав зовсім інший вигляд. Берег полого спускався до моря. Будинок із фасадом на південь був низький, квадратний, сучасний, з арковими вікнами, що впускали багато світла.

Чудовий будинок – будинок, що виправдав усі очікування.

Фред Нарракотт заглушив двигун, і човен легко ковзнув у невелику природну бухточку між скель.

Ломбард різко зауважив:

– Мабуть, непросто тут причалити під час негоди.

Фред Нарракотт весело відповів:

– До Солдатського острова не підберешся за південно-східного вітру. Іноді він відрізаний більше ніж на тиждень.

Віра Клейторн подумала: «Забезпечити острів провізією, певно, важкувато. От головна проблема острова. Усі побутові проблеми такі клопітні».

Дно човна заскреготіло об каміння. Фред Нарракотт зістрибнув на берег, і разом із Ломбардом вони допомогли іншим зійти на берег. Нарракотт пришвартував човна до кільця, вмонтованого у камінь. Потім почав підніматися угору сходами, вирубаними в скелі.

– Ого! Дивовижне місце! – сказав генерал Макартур. Але почувався він незатишно. Збіса дивне місце!

Коли вся компанія, піднявшись східцями, вийшла на велику терасу, настрій у всіх покращав. Біля відчинених навстіж дверей на них чекав поштивий дворецький, і його солідний вигляд заспокоїв їх. Та й сам будинок був дуже привабливий, а краєвид із тераси заворожував…

Дворецький підійшов і ледь вклонився. То був худий високий статечний чоловік із сивою головою. Він звернувся до них:

– Проходьте, будь ласка, сюди.

У просторій залі на них уже чекали напої. Ряди пляшок. Настрій у Ентоні Марстона трохи поліпшився. А він уже було подумав, що то якесь сумнівне місце. Нікого з його оточення. Чим же думав старий Борсук, коли відправив його сюди? Однак випивка гідна. Та й льоду вдосталь.

Що там той дворецький казав?

Містер Оуен, на жаль, затримується… добереться аж завтра. Йому сказано задовольняти всі їхні бажання… можливо, вони хотіли б пройти у свої кімнати? Вечерю буде подано о восьмій.

V

Віра пішла за місіс Роджерс на другий поверх. Жінка відчинила навстіж двері наприкінці коридору, і Віра увійшла в прекрасну спальню з відчиненим великим вікном із виглядом на море та іншим, що виходило на схід. У неї вирвався вигук захоплення.

Місіс Роджерс запитала:

– Сподіваюся, тут є усе потрібне, міс?

Віра оглянула кімнату. Її валізи було доставлено та розпаковано. З одного боку були прочинені двері у ванну кімнату, облицьовану блідо-блакитною плиткою.

Вона швидко відповіла:

– Так, дякую.

– Якщо вам щось знадобиться, подзвоніть у дзвіночок.

У місіс Роджерс був рівний, монотонний голос. Віра зацікавлено подивилася на неї. Бліда, безкровна, мов якась примара. Дуже ошатний вигляд, прилизане волосся зачесане назад, чорна сукня. Тільки її світлі дивні очі ніяк не зосереджувалися на чомусь одному.

Віра подумала: «Схоже, вона боїться власної тіні».

Саме так, вона налякана!

Здавалося, її оповив смертельний страх…

Легкий холодок пройшов у Віри по спині. Чого ж саме ця жінка так боїться?

Вона ввічливо сказала:

– Я нова секретарка місіс Оуен. Гадаю, вам це відомо?

Місіс Роджерс промовила:

– Ні, міс, я нічого не знаю. У мене лише список леді та джентльменів і в які кімнати їх поселити.

– Місіс Оуен не згадувала про мене? – перепитала Віра.

Місіс Роджерс закліпала.

– Я ще не бачила місіс Оуен. Ми приїхали лише два дні тому.

«Дивні люди ті Оуени», – подумала Віра.

– Скільки тут прислуги?

– Тільки я і мій чоловік, міс.

Віра насупилася. У будинку вісім людей, десятеро з господарем і господинею, а на них працює лише одне подружжя?

– Я добре готую, – сказала місіс Роджерс. – А мій чоловік – майстер на всі руки. Та я не очікувала, звісно, що приїде стільки гостей.

– Але ви впораєтеся?

– Звичайно, міс. Та якщо тут часто буватимуть такі великі компанії, можливо, місіс Оуен погодиться найняти додаткову прислугу.

– Сподіваюся, – сказала Віра.

Місіс Роджерс повернулася до виходу. Її ноги безшумно рухалися по підлозі. Вона вислизнула з кімнати, як тінь.

Віра підійшла до вікна й сіла на підвіконня. Вона трохи розхвилююся. Усе це здавалося дещо дивним. Відсутність Оуенів, бліда, схожа на примару місіс Роджерс. А гості! Так, гості також були дивними. Надзвичайно різношерстий люд.

Віра подумала: «Шкода, що я не познайомилася з Оуенами раніше… Якби ж то дізнатися, що це за люди».

Вона піднялася і почала неспокійно ходити кімнатою.

Розкішна спальня, декорована в сучасному стилі. Сірувато-білі килимки на лискучій паркетній підлозі, стіни пастельного кольору, велике дзеркало, оточене лампочками. Камінна поличка не прикрашена нічим, окрім велетенської брили білого мармуру у вигляді ведмедя, сучасна скульптура із вмонтованим у ній годинником. Над нею, у блискучій хромованій рамці був квадратний пергамент – вірш.

Вона стала перед каміном і прочитала його. То була стара дитяча лічилка, яку вона пам’ятала з дитинства:

Десять солдатиків за вечерю сіли,Удавився враз один – дев’ять залишилось.

Дев’ять солдатиків пізно спати вклались,Не прокинувся один – вісім їх зосталось.

Восьмеро солдатиків Девоном гуляли,Один з них не повернувся – семеро зосталось.

Семеро солдатиків дрова рубали весело;Зарубали одного – лишилося шестеро.

Шестеро солдатиків гралися на пасіці.Враз одного вжалив джміль, і зосталось п’ятеро.

П’ятеро солдатиків правом захопились,Засудили одного – четверо лишилось.

Четверо солдатиків плавали у морі,Один піймався на гачок, їх зосталось троє.

Три малі солдатики зі звірами грались;Одного зловив ведмідь – двоє врятувались.

Двоє тих солдатиків на сонечку грілись,Один з них згорів дощенту – один залишився.

Зоставили солдатика сумного і самотнього,То він повісився з нудьги, і не лишилось жодного.

Віра всміхнулася. Звісно! Це ж Солдатський острів!

Вона знову підійшла до вікна й сіла, вдивляючись у море.

Море таке величезне! З цього місця суші не видно, тільки неосяжні простори блакитної води грали брижами в променях призахідного сонця.

Море… Таке тихе сьогодні, а іноді таке жорстоке… Море, що затягує вас у свої глибини. Потонув… Знайшли утопленого… Потонув у морі… Потонув… потонув… потонув…

Ні, вона не згадуватиме цього… Вона не думатиме про це! Усе в минулому…

VI

Лікар Армстронґ прибув на Солдатський острів, коли сонце вже купалося в морі. Дорогою він намагався спілкуватися з човнярем – місцевим мешканцем. Він хотів хоча б щось дізнатися про власників Солдатського острова, але той чоловік, Нарракотт, або навдивовижу мало знав, або не хотів говорити.

Тому лікарю Армстронґу довелося натомість говорити про погоду та риболовлю.

Він утомився після довгої їзди. Його очі боліли. Коли їдеш на захід, сонце постійно б’є в обличчя.

Так, він був виснажений. Море й абсолютна тиша… от що йому потрібно. Йому слід було вибратись у тривалу відпустку. Але він не