Читати книгу - "Череп, що шепоче, Джонатан Страуд"

Запала мовчанка.

— Місце поховання? — перепитав Кіпс.

Локвуд завагався:

— Судячи з усього, так. Те місце, де було поховано всіх отих повішених злочинців...

Білявка зареготала. Уявіть собі іржання коня водночас із ревінням трьох віслюків, і ви матимете чудову картину цього сміху.

— Ви справді рідкісна компанія бовдурів! — підхопив Кіпс.

— Це просто надзвичайно! — пирхнула Кет. — Неоціненно!

— Чому ж? — спокійно поцікавився Локвуд.

Кіпс протер пальцями очі:

— Бо це не місце поховання йолопи! Це місце покарання! Саме тут стояли шибениці! Стривайте-но... — Він обернувся в бік галявини. — Агов, Бобі! Ходи-но сюди!

— Так, сер!

З галявини, де працювала команда, до нас підбігла дитяча фігурка. Я подумки застогнала. Бобі Вернон був найновішим — і найнестерпнішим — Кіпсовим агентом. Він працював у нього лише місяць чи два. У цьому низенькому — можливо, через дитячий вік, — хлопчині проглядалося щось химерно-доросле: я б не здивувалась, якби йому насправді виявилося років з п’ятдесят. Навіть поряд зі своїми мізерними керівниками Вернон здавався крихіткою: голова його ледве сягала рівня Кіпсових плечей і грудей Ґодвін. А вже поруч із Локвудом — мені страшно було навіть подумати про це, — його взагалі було б не видно. Він носив короткі сірі штанці, з яких стриміли ноги, схожі на волохаті бамбукові пагони, з майже невидимими стопами. Непримітне бліде обличчя вінчала копиця волосся, щедро змащеного гелем.

Проте Вернон був неабиякий розумник. Як і Джордж, він займався історичними розслідами. Зараз він підбіг до нас із невеличким планшетом, до якого було прикріплено ручку з підсвіткою. Завдяки підсвітці ми побачили, що на планшеті в нього — ламінована мала вімблдонських околиць.

— Наших друзів трохи спантеличила природа цього місця, Бобі, — мовив Кіпс. — Я щойно розповів їм про шибениці. Чи можеш додати що-небудь?

Вернон усміхнувся так самовдоволено, що його вуста мало не зімкнулись на потилиці:

— Звичайно, сер! Я взяв на себе клопіт відвідати Вімблдонську бібліотеку й погортати історію тутешніх злочинів. І знайшов там відомості про чолов’ягу на ім’я Мелорі, який...

—... був повішений і похований тут, на галявині? — зіпнув Джордж. — Саме так. Я теж читав про це.

— А чи побував ти також у бібліотеці вімблдонської церкви Всіх Святих? — провадив Вернон. — Там я знайшов цікаву хроніку. Згідно з нею, 1824 року тут розширили дорогу, знайшли рештки Мелорі і порозкидали їх на всі боки. Отож його привид, як бачите, прив’язаний не до кісток, а до місця смерті! І те саме стосується всіх інших, кого повісили на цьому місці. Мелорі просто був першим. Хроніка свідчить, що за багато років тут попрощалися з життям десятки людей — і всі на тутешніх шибеницях! — Вернон закрив планшет і пихато позирнув на нас. — Ось так. Ці записи дуже легко знайти, якщо шукати там, де треба.

Ми з Локвудом поглянули на Джорджа, що стояв і мовчав.

— Шибениць, звичайно, давно вже немає, — вів далі Вернон. — Та цілком можливо, що зберігся якийсь камінь або стовп — знак місця, де вони стояли. Саме він, радше за все, і є Джерелом, якого слухаються щойно побачені нами привиди.

— Ну, Тоні? — запитав Кіпс. — Хто-небудь із вас помітив тут камінь?

— Тут він один, — знехотя відповів Локвуд. — Отам, посередині галявини.

— Ого! — прицмокнув язиком Бобі Вернон. — Тільки не кажіть мені, що це здоровенна чотирикутна брила біля глибокої ями!

Правду кажучи, нікому з нас не хотілось ділитися своїми спостереженнями.

— Е-е... можливо.

— Саме так! Нею позначено місце шибениці. Над цим каменем хилитались тіла повішених злочинців, аж поки падали, — він підморгнув нам. — Ви не пробували пересувати його?

— Ні, ні, — запевнив Локвуд. — З каменем усе гаразд.

З галявини обізвався хтось із агентів:

— Ми знайшли чотирикутний камінь! Це, напевно, знак, де була шибениця. Здається, його хтось намагався викопати...

Локвуд скривився. Вернон тихенько захихотів:

— Ой лишенько! Виходить, ви спробували викопати Джерело, а тоді покинули його... Нічого дивного, що сюди посунуло стільки Гостей. Це все одно, що забути закрутити кран у ванній... Гаразд, піду подивлюсь, як наші хлопці запечатують цю важливу знахідку. Радий був поговорити з вами!

І він подався геть по вологій траві. Ми похмуро дивились йому вслід.

— Талановитий хлопчина, — зауважив Кіпс. — Вам теж такий не завадив би.

— Ні, — хитнув головою Локвуд. — Я щоразу спотикався б об нього. Чи губив би, випадково закинувши за канапу... Гаразд, Квіле. Ми знайшли Джерело, а твої агенти його запечатують. Тож винагороду, вочевидь, краще буде поділити. Пропоную шістдесят на сорок — на нашу користь. Може, завтра підемо разом до мера?

Кіпс і Ґодвін засміялись — не дуже приязно. Кіпс поплескав Локвуда по плечу:

— Тоні, Тоні! Я дуже вдячний тобі за допомогу, але ж ти чудово знаєш: винагороду отримує той, хто запечатав Джерело. Це, до речі, правило ДЕПРІК.

Локвуд позадкував і взявся за руків’я рапіри:

— То ви забираєте Джерело собі?

— Так.

— Я на це не пристаю.

— Боюся, що в тебе немає вибору...

Кіпс коротко свиснув. З темряви виступили четверо мамул-оперативників, схожих на горил. Діставши рапіри, вони вишикувались перед своїм керівником.

— Отак буде краще, — посміхнувся Квіл Кіпс. — Бачиш, Тоні? Краще поглянь на свою агенцію. Вас троє — з однією каністрою Вогню на всіх! Вам хіба бліх ловити! Навіть уніформи собі справити не можете! Варто вам зійтись із справжньою організацією, як усі ваші зусилля лопнуть, наче мильні бульки! Ну, що: самі знайдете звідси дорогу? Чи попросити Ґледіс проводити вас?

Локвуд неймовірним зусиллям зберіг самовладу.

— Дякую. Обійдемося без почту. Джордже, Люсі, ходімо!

Я подалася за ним, але Джордж, чиї очі аж спалахнули за скельцями окулярів, не зрушив з місця.

— Джордже! — повторив Локвуд.

— Але ж це означає, що перемога за «Фіттес», — пробурмотів Джордж. — Лише тому, що їхня фірма більша, сильніша, і вважає, що може будь-кого зіштовхнути з своєї дороги. Мене від них аж нудить. Нам не личить здаватися просто так.

— Не личить, — лагідно відповів Локвуд, — але доведеться. Ходімо.

Кіпс знову захихотів:

— Хтось там ніби зарюмсав... Часом не ти, Кабінсе?

— Дивно, що ти взагалі щось чуєш із-за