Читати книгу - "Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд"

залишалось недовго. Про це свідчили зграї павуків — певна прикмета Гостя. Попереду відкрилась комірчина, густо заснована павутинням: воно висіло тут суцільною стіною, від стелі до каміна, часом провисаючи вниз, як гамак, часом збиваючись у щільні запорошені грудки. Промінь мого ліхтарика то віддзеркалювався від нього, то губився в його глибині. Я опинилась ніби в гнізді, звитому якимось божевільним птахом. Чорні тільця павуків, потрапивши в промінець світла, поспіхом ховались у пітьмі.

Я трохи постояла, щоб оглянути це приголомшливе місце. Колись, напевно, це була гардеробна кімната, схована за фальшивою панеллю; на її стінах ще збереглися залишки стародавніх шпалер. Одна стіна була геть завішана порожніми полицями, а біля протилежної розмістився невеличкий камін, у якому серед залишків давно згорілого вугілля лежав кістячок якоїсь пташини. Вікон у кімнаті не було. Підлогу вкривав товстий шар чорного пороху, що здіймався хмаринами за кожним моїм кроком. Помітно було, що сюди давненько вже ніхто не заходив.

Я прислухалась. Мені почулось, ніби десь поряд плаче жінка.

Біля третьої стіни стояв високий туалетний столик з облупленою позолотою, а на ньому — запорошене дзеркало. Чи то пак—дерев’яні рямця й кілька друзок від розбитого дзеркала.

Коли я вперше зазирнула до комірчини, то побачила перед рештками дзеркала примарну сіру, злегка згорблену постать. Проте привид — якщо то був він — умить щез, залишивши мене перед завісою павутиння, яке липло до рук і до клинка рапіри. Дерев’яні рямця, наче здоровенна муха, так само були обплутані павутинням.

Зі старих газет мені було відомо, що Емму Марчмент зарізали уламком її власного дзеркала. Отже, саме дзеркало могло слугувати Джерелом. Я розшморгнула одну з торбинок на своєму поясі, витягла з неї тонку срібну сітку, накинула її на рямця й прислухалась знову. Ні, плач не припинився. Та й моторошна атмосфера теж нікуди не поділася з комірчини.

— Ні... — прошепотіла я. — Шкода...

Я поволі оглянула кімнату. Дзеркало... камін....порожні полиці... І всюди павутиння — таке густе, що крізь нього майже нічого не видно. Я тихенько вилаялась на адресу своїх колег з «Ротвела» й додала:

— Самій мені тут навряд чи впоратись.

— Що?! — відразу озвався голос із рюкзака. — Що це ти кажеш — «самій»? А я? Думай, що говориш!

Я з несподіванки вирячила очі:

— Ой, пробач. Забудьмо. Гкразд, я не сама. Зі мною бридкий балакучий череп, що сидить у старій брудній склянці. І він, на жаль, нічим тут не стане мені в пригоді. Тож працювати все-таки доведеться самій.

— Як ти можеш таке казати? Ми ж із тобою давні приятелі!

— Ніякі ми не приятелі. Ти вже десятки разів намагався мене вбити!

—Я ж мертвий—не забувай! А може, мені сумно самому? А ти про це навіть не думаєш!

— Гкразд, годі балакати. Краще пильнуй, — наказала я. — Мені теж не хочеться, щоб ГЬстя знову накинулась на мене.

— Еге ж, не зрадієш, коли тебе цмокне старезна відьма з перерізаним горлом, — погодився череп. — А вона, до речі, ще не найгірша з наших клієнтів. Пам’ятаєш того Косто-грома в Далвічі? Як він стогнав: «Віддайте мою шкіру! Віддайте мою шкіру!» Ти ще потім упустила його! Пригадай!— Череп захихотів, але тут-таки несподівано замовк. — Ой, зачекай, ти ж цього не робитимеш? Люсі, Люсі... Це ніколи добром не закінчується!

Почасти він, звичайно ж, мав рацію. Одним з моїх Талантів, поряд із Зором (чудовим) і Слухом (кращим, ніж у будь-кого з моїх знайомих агентів), був Дотик — до того ж вельми химерний, що часом не давав мені нічогісінько (або дуже мало), а часом — аж надто багато. За останні місяці цей Талант у мене значно поліпшився, тож я спробувала застосувати його й зараз. Я простягла руку до дзеркала й торкнулась однієї з його друзок. Потім заплющила очі й зосередилась на минулому—на тому, що відбувалось у цій кімнаті за давніх-давен.

Як це раз по раз траплялось останнім часом, мене огорнули звуки, а потім — примарні образи... Жіночий плач ущух, змінившись тріскотінням дров у каміні. Стоячи із заплющеними очима, я побачила цю саму кімнату, проте цього разу повну подробиць і барв — ніби живе тіло, воскресле з висохлого кістяка. В каміні весело заграв вогонь, полиці наповнилися склянками, горщиками й книжками в шкіряних палітурках. На столі з’явилися жмутки трав, а разом з ними й інші, моторошніші речі.

Біля каміна стояла леді з довгим чорним волоссям: полум’я вигравало червоними блискітками на п білій сукні, мережива на рукавах якої ледь помітно ворушились у потоках теплого повітря. Леді робила щось із тонким широким каменем на стінці каміна й заклякла, коли я позирнула на неї. Вона обернулась і поглянула на мене так люто, що я позадкувала, вдарилась плечем об стіну — й відразу опинилась у нинішньому часі, в темній холодній шкаралупі колишньої кімнати.

— Марнуєш свій коштовний час, — зауважив череп.

Я протерла очі. Для мене все це видиво промайнуло за одну хвилину. А насправді?

— Скільки мене не було? — запитала я.

— Якби я міг, я б за цей час цілу газету прочитав... Ти знайшла що-небудь?

— Можливо, — я спрямувала ліхтарик на чорний отвір каміна. Трохи вище, під шаром бруду, я помітила той самий широкий тонкий камінь.

«У МЕНЕ ЩЕ Є...» — пригадались мені слова привида Емми Марчмент.

Ця дорога їй річ іще тут.

Я зняла з пояса ломик. Два кроки — і я була вже біля того самого каменя. Застромила в щілину ломик, намагаючись підважити камінь. Зрозуміло, що стояти спиною до зарослої павутинням кімнати з привидом — річ не найрозумніша, проте вибору в мене не було. Щілини круг каменя були забиті порохом та кіптем, через те він не піддавався. От якби я була сильніша! І якби зі мною була справжня команда! Тоді хтось стояв би за моєю спиною, охороняючи мене й спостерігаючи за кімнатою. На жаль, про таку розкіш я могла хіба що мріяти.

— Ну, мерщій! Такий камінець навіть миші під силу!

— Я намагаюсь...

— Я охоче допоміг би тобі, якби в мене були руки... Ну, давай, героїне, напружуй м'язи!

У відповідь я тихенько вилаялась. Нарешті мені пощастило підважити камінь ломиком, проте жіночий плач після цього залунав ще дужче, а далі почулись ніби кроки по друзках скла. Я озирнулась. Павутиння в кімнаті вкрилось памороззю.

— Вона наближається, — мовила я. — Краще порадь