Читати книгу - "Різдвяні пригоди кролика Пухнастика та Іванки, Інга Квітка"

Іванка підняла мене на руки і я побачив те, що й вони — верхівку скелі, яка була настільки величезною, що звичайному, маленькому кролику, який не володіє жодними магічними чарами, чи величезною фізичною силою, доведеться витратити не один день, аби піднятись на ту височенну гору. 

В цю мить рішучість покинула мене. Вушка впали вниз і я, відвернув голову від Іванки, щоб приховати сльози, які бризнули з очей. Опустившись на землю, я не повертав голови до Іванки та Крука. Мені не хотілось, щоб Крук та Іванка бачили мою слабкість, але приховати своє розчарування не міг. 

— Що з тобою, Пухнастику? — Іванка нахилила голову та зазирнула в очі. — Ми нарешті побачили скелю і тепер знаємо, куди нам йти. 

— Іванко. — відповів я. — Скеля вища за дерева. Як ми встигнемо піднятись на неї до появи першої зорі?

— Треба вірити, — вперто сказала дівчинка. — Я хочу думати, що нам вдасться. Пухнастику, ти завжди дивував мене своєю сміливістю. Навіть, коли Змія напала на нас, замість того, щоб втекти, ти закрив мене собою. Хоч і знав, що перемогти Змію тобі не під силу. То скажи мені, чому зараз, ти, навіть не спробував, але готовий здатися?

— Дійсно, кролику, я третій рік намагаюсь вибратись із зачарованого лісу, жодного разу не сумнівався у своїх силах. — підбадьорив мене крук. — Звісно, в тебе немає моїх крил і чарівної здатності відділяти тінь від тіла та все ж, хто сказав, що кролик не здатен підкорити найвищу скелю та перемогти Володарку лісу?

Я подивився на своїх друзів і подумав, що можливо вони праві. Нехай я і звичайний кролик, який завжди сумнівається у своїх силах та це не означає, що я відступлю.

Тож я рішуче попрямував вперед. Іванка кинулася за мною, а крук, помахав нам крилом та пообіцяв незабаром знову знайти.  

Частина 2

Ми йшли вперед. Сніг рипів під лапками і я підстрибнув. Іванка теж мала гарний настрій. Я розумів, що до скелі йти дуже далеко та вірив, що ми встигнемо. Головне піднятись на гору до появи першої зорі. 

Іванка думала так само. Ми обходили дерева, знаходили нові стежки, поки дорогу не перегородила замерзла річка. Вона не була широкою та була такою довгою, що тягнулась напевно за межі зачарованого лісу. Я подумав, що це і є та сама річка з якої й потрапила русалка до озера. 

Ми з Іванкою зупинились. А що коли не йти до скелі, а знайти місце, де річка починає витікати й спробувати вибратись з лісу, завдяки їй? 

— Річка прямо перед нами. Спробуємо відшукати, де її початок? — спитав я в Іванки. 

— Ні, ми маємо йти до скелі. — відповіла дівчинка. — Не варто змінювати шлях та й ця річка, звідки ми знаємо, що вона виходить за межі зачарованого лісу?

Ми дивились на заморожену річку, неспроможні відвести погляди та продовжити шлях:

— Русалка потрапила до озера через річку. — відповів я й подумав, що Іванка права. Ми маємо йти до скелі. 

Я ступив на кригу, щоб перейти через річку. Іванка зробила те саме. Крига була міцна та ми все одно рухались обережно. Перейшовши, ми почули, що поряд донеслося чиєсь скиглення. 

Спочатку з Іванкою вирішили, що — це скоріш за все Вітер, проте я помилився. Верхівки дерев не рухались. Я підняв вуха вгору. Відступив до річки. В лісі стало тихо. Я повернувся на берег і зупинився біля Іванки, як чиєсь завивання залунало з новою силою. Ступив знову на кригу і подивився в бік Іванки. Ми обоє впевнилися, що наші підозри небезпідставні — хтось або щось намагалося нас налякати, аби ми не продовжили йти вперед до скелі. 

Зробив пару кроків вперед я та Іванка завмерли на місці. Скиглення лунало з такою силою, що хотілось чимось закрити собі вуха. Перед нами височіло дерево. Обійшовши його, ми побачили незнайомця. Зовні він нагадував людину та якщо їх порівняти з Іванкою, незнайомець здався мені вищим за дівчину аж на три голови. 

Я помітив старий пень, який стирчав з землі перед ним. Незнайомець перекинувся через нього і щось пробурмотів собі під ніс. На руках в незнайомця вигнулись пальці, з яких виросли довгі, гострі кігті. Тіло почало збільшуватись, а шкіру вкрила густа, чорна шерсть. З рота вилізли ікла, а звичайні людські очі, налились яскраво червоною кров'ю.  

Перед нами стояв людина-вовк або, як ще називають таких дивних істот — Перевертень. Я відчайдушно шукав на тілі перевертня кайдани, які б означали, що Володарка лісу не заволоділа Перевертнем остаточно. 

Мої сподівання виявились марними. На тілі Перевертня не висіло навіть крихітного ланцюга. Перевертень войовничо вдарив себе в груди й ми з Іванкою одночасно зойкнули від страху. Повертатись назад означало, що ми відмовились від своєї мети: дійти до Різдвяної зорі, а ризикнути й пройти вперед повз Перевертня — не видавалось мені можливим. 

Що тут скажеш? Не завадила б допомога, чи хоча б порада Крука, але птах так недоречно полетів до свого тіла і невідомо, коли й чи взагалі він знову відшукає нас з Іванкою? 

— Іванко, ти щось знаєш про Перевертнів? — ледь чутно пискнув я, не відводячи погляду від людини-вовка. 

— Майже нічого. — голос Іванки тремтів. — Якось я читала, що Перевертні перетворюються на звірів при повному місяці, але зараз день. — вона ледве ворухнула рукою, намагаючись не провокувати Перевертня. Обережно подивилася на годинник і додала, — за пів години четверта. Виходить, деякі Перевертні можуть обертатись на звірів, коли захочуть. 

Перевертень опустився на чотири лапи й рушив на нас:

— Ви не пройдете далі! — заричав він. 

— В нього гострі ікла і величезні лапи. — зауважив я, намагаючись не робити різких рухів. — Іванко, нам потрібен якийсь план і то негайно. 

— Знаю. — відповіла дівчина. — В нас немає жодної зброї. — вона торкнулась руками своїх кишень на куртці, в яких нічого не було, крім теплих рукавичок. 

— Треба щось вигадати. 

— Проти Володарки лісу, — заричав перевертень. — Її неможливо перемогти. Скоро темна чаклунка прийде за вами.