Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

– Руський храм я маю на увазі. А все, що Руське, вважається нашим!

– Але ж Русі нема вже тисячу років!

– Ні Сашку! Русь завжди була! Якщо святі ще залишились в лаврі, – так, їм зараз дуже погано через тих мерзотників, які «прикладаються» (з явною зневагою) до їхніх мощів, – то доти Русь буде існувати, бо їхні душі снуватимуть тут!

– Ясно, і що, Єпіфанію так потрібні ті душі?

– Єпіфанію все одно на святих. Він не визнає святих. Подивись на нашого Онуфрія, який молиться і днем, і вночі за кожного святого; живого та неживого. Він молиться і за Єпіфанія!

– Звідки ж вам таке знати?

– Онуфрій, Сашку, дуже мало спить – подивись лишень на його очі. Та й він не носить всяких дурних риз у вигляді вишиванки. А Єпіфаній ще й хвалиться, ходить, показує кожному, що в нього українські ризи. Такому ж не місце в церкві! Коли ПЦУ відібрали Лавру, пам’ятаєш, ще у війну? Як тоді на вівтарі  танцювали! От тобі і вертеп від Єпіфанія. Хіба Ісус не вигнав з церкви продавців та не перекинув їм столи? Та й що, коли була війна, Онуфрій виступав за Росію, чи освячував танки, як Кирило, чи казав, що вбивати ворога не гріх, як Єпіфаній? Він священник, й він не виступав ні за Росію, ні за Україну, він виступав за милосердя Боже!

Тут тяжко було суперечити Родіону Михайловичу. Дійсно, якщо тверезо розглядати ситуацію в духовному світі, не примішуючи політики, то виходило, що Онуфрій поступав так, як потрібно праведному церковному настоятелю, тобто діяв по всім заповідям, стоячи на мирі та закінченні у свій час війни, що звісно не входило в тодішні плани Кремля. На цьому можна зробити деякий висновок, що Онуфрій ніколи не підпорядковувався Російському Патріархату, а діяв строго по законам Біблії (хоча, звичайно, багато що залишилось для нас невідомим). Але знову ж таки – надалі розглядаючи це питання, ми обов’язково примішаємо до нього політику.

– Ну гаразд, – зітхнув Олександр, – а що ж тоді тепер робити УПЦ?

– Тут, Сашку, тільки Бог поможе. Сьогодні я всю ніч молив Всевишнього про збереження нашого істинного православ’я. Все ж, це випробування віри, і це тільки початок, мій дорогий друже. Чимало ще помре людей через свою віру. А хтось і згодиться з Дияволом – і таких буде багато. Мій син наприклад. Господи, спаси його душу!

Кожен раз, коли Родіон Михайлович говорив про свого сина Івана, на його очах мимоволі з’являлись сльози. Зараз йому вже двадцять вісім, але історія їхньої ворожнечі почалась, ще коли Івану Родіоновичу було не більше семи.

Жахлива смерть жінки Родіона Михайловича внаслідок сердечної недостатності, яку останній переніс із тим нестримним горем, яке буквально поставило все його життя в глухий кут. По закінченні ж похорон Родіон Михайлович впав у глибоку депресію на півтори роки. Виліз він із неї завдяки священнику, який запросив його приходити на службу в місцевий православний храм. Потрібно зауважити, що в той час Родіон Михайлович відносився до найпоширенішого типу віруючих – які сумніваються у вірі; тобто загалом не вірять в Бога, грішать, проте у важкий час, або в час «життєвих сумнівів» завжди звертаються до Творця. Все ж, після того, як Родіон Михайлович почав ходити в церкву, всі сумніви в його житті зникли. Подібно єдиному дереву в полі, який захищає від пекучого сонця, людина рано чи пізно приходить до релігії, знаходячи в ній єдину опору та прохолодну тінь від власних незгод. Так, ми вічно спраглі до радості! Проте Родіон Михайлович рідко переймався власним щастям після смерті жінки. В душі він перетворився на справжнього філантропа, якого проте найбільше цікавив внутрішній, метафізичний світ кожної людини. Він вважав, що мир з Богом – ціль не тільки особисто кожного, але й усього людства. Можливо, саме тому Родіон так любив вмішуватись в чужі справи.

Зрозуміло, що спочатку він намагався відновити «мир з Богом» в своєму найближчому колі знайомих. Першим з них став тоді ще семирічний син Іван. Родіон Михайлович змушував сина прокидатися в недільній день в сім годин ранку, щоб відправлятися на ранкову службу, та лягати при цьому доволі рано, перед цим щиро помолившись. Іван же, в силу свого віку не терпів всілякі церковні діла, та пручався їх настановам. Тоді й почалась ворожнеча між батьком та сином, зовсім причому відчайдушна та жахлива. Думки Івана та Родіона були діаметрально протилежними, про що наголошував вже дорослий, повнолітній Іван, йдучи з рідного дому. Трохи пізніше, всі ці неприємні дитячі спогади стали, свого роду, лейтмотивом для наступних, нечастих побачень сина з батьком.

Родіон Михайлович залишився зовсім один. Він не мав відповідного для пенсії стажу, отже на більш-менш узгоджену кончину не міг розраховувати. Тоді його й врятували давні дитячі навички малювання. Родіон Михайлович почав активно навчатись іконопису в цій самій майстерні, поблизу Києво-Печерської Лаври. Тим же часом, Іван Родіонович, піддавшись впливу сучасних субкультур, став у лави «емо», кардинально змінивши власні погляди та зовнішній вигляд. Якийсь час Іван активно займався вокалом – і тому як не мав до того відповідного дару, голос його скоро зіпсувався, став хрипучим.

Проте головна проблема тут в тому, що Родіон Михайлович завжди намагався відновити любов Івана до Бога, але кожен раз це завершувалось жахливою сваркою, в ході якої з однієї сторони застосовувались мерзотні слова, які не те що при батькові, але й при друзях соромно казати. Саме тому Родіон Михайлович пізніше назвав свого сина «загубленою овечкою»…

– Тепер я дякую Богові за кожен той раз, коли просто можу поговорити з ним по мобільному, – зовсім сумно сказав Родіон Михайлович. – Але, ти ж розумієш, Сашку, я хотів для нього як краще.