Читати книгу - "Гарбузовий мармелад, Марина Тітова"

— Я зрозумів. Ти не хочеш виконувати моє прохання, — не втекло від Воледермара дівоче бажання. — Але знаєш, я б не квапив тебе із рішенням, якби у мене був час. Однак я його не маю. Чи ти гадаєш, що це збіг, що я заговорив саме сьогодні?

— А який сьогодні день? — переполошилася Яна та кинулася до телефону зазирати у календар. Через навчання вона часто пам'ятала лише про свої лекції та екзамени, а про будь-які свята чи іменини забувала. Вона цього вересня, навіть, про свій день народження забула! Якби не дідусь із бабусею, котрі зробили сюрприз онучці того дня та не приїхали привітати її до міста, то б і не згадала, що стала старшою на рік.

Та не встигла Яна бодай взяти телефон до рук, як Воледермар її випередив:

— Сьогодні Геловін. Свято усіх святих. Цієї ночі межа між світом живих і мертвих майже розмита. Між іншим, саме через це я тільки зараз заговорив. Раніше не міг. І пізніше не зможу. Оскільки я мертвий тілом, але живий душею — то сьогодні один єдиний день у році, коли я маю шанс.

Яна знову слухала монолог Володі із неприхованим захватом. Але все це їй здавалося таким безумством, що нічого не могла сприйняти серйозно.

— Шанс для чого? Виграти мільйон у лотерею? — смикнув панночку біс на жарт.

Таке глузування образило душу Воледермара.

— Ти така ж, як і всі інші дівчата! Ніхто не сприймає мене, як живу істоту! Лише сміятися й ладні. А допомогти? А допомогти вам зась! Хоч і кажете, що бажаєте мені добра та де там...

Яночці стало некомфортно від такого зауваження. Ще й серце вколили слова про "всі інші дівчата".

— Це які ще такі "інші дівчата"? Я що, не перша, кому ти пропонуєш тебе поцілувати?

Панну раптово пройняло на сльози й вона заскиглила.

— О, ці жінки, — збагнув Воледермав, що ляпнув зайвого. — Ні, ні! Я нікому, крім тебе такого не пропонував! Інші самі пропонували.

— Ну так! А ти білий, пухнастий та безневинний кролик. Усі ви, чоловіки, так кажете! — розізлилась Яночка, піймавши на думці, що вже так звикла до цього гарбузика, що аж приревнувала його. — Але ти хоча б думав, що просиш! У тебе ж, навіть, очей немає! А вуст тим паче. Куди тебе цілувати?

— У щічку, — прилетіла швидко відповідь.

— Ну добре — поцілую, зараз. От тільки знайду, де у гарбуза щока, — кинула кпину білолиця ревнивиця. А за секунду, охоплена несподіваною ідеєю, додала: — Або ж не знайду, а...

Попри свою обіцянку, Яна, все ж таки, вхопилася вкотре за ніж, а душа Володі, усередині гарбуза, відчувши, що цього разу закортіло дівчиську, вся затремтіла й помаранчевий плід разом із нею теж...