Читати книгу - "ДелІкатне Становище, Роман Олійник (Argonayt)"

З сумом зрозумівши що і на цей раз їй не вдасться порозумітися зі старшим сином пригнічена Мирося пройшла в свою спальню. Треба було переодягнутися, бо сьогоднішній день мав стати багатим на важливі події і вона мала подбати про свою зовнішність. Відкривши шафу з одягом жінка нашвидкуруч оглянула свій гардероб. Трохи повагавшись вибрала строге темно-вишневе плаття. Потім розчесала пишне русяве волосся. Трішки підфарбувала тонкі вуста й довгі вії. Глянула в дзеркало щоб переконатися в тому, що ще не втратила колишньої привабливості. Звісно не модель з подіуму, але й не остання потвора, про себе вирішила Мирося доповнюючи власний образ ділової дами кількома крапельками ароматних парфумів.

Коли жінка повернулася до кухні то Ростислав закінчивши снідати збирався до школи. Валерій вже мовчки очікував її біля автомобіля. Разом їм було їхати до міста, де хлопець навчався в гімназії. Надії що вдасться нормально поговорити з норовливим юнаком у Мирослави практично не було, та вона все ж вирішила почати розмову з нейтральної теми.

– Як справи в гімназії? – поцікавилася вона у сина. – Вирішив вже чи поїдеш на екскурсію в Карпати?

– Так? – коротко буркнув у відповідь парубок відверто демонструючи своє небажання подальшого спілкування з матір’ю.

– От і чудово, – промовила жінка й додала без впевненості чи почує ці її слова хлопець, що швидко віддалявся. – Я сьогодні ввечері підготую все що потрібно для мандрівки.

От і побалакали, гірко подумала Мирослава вирулюючи на вулицю що вела до мерії. Попереду у неї ще стільки важливих справ та невідкладних зустрічей, що у їхньому вирі можна завиграшки забути про будь-яку дану обіцянку. Та жінка твердо вирішила, що цю ніч вона проведе вдома разом з рідними дітьми.

Однією з перших зустрічей яку аж ніяк не могла пропустити директриса міського водоканалу була традиційна нарада у голови ОТГ. Зима була не за горами, і хоча природа все ще тішила землю теплим осіннім сонечком, та до зимової прохолоди, що невблаганно наближалася з кожним днем, не завадило приготуватися завчасно. Саме про хід робіт в цьому напрямку та виконання його попередніх розпоряджень й хотів сьогодні почути Петро Матвійович від своїх полеглих. У жінки тут здається все було гаразд, однак мало які запитання могли виникнути до неї під час спільного обговорення.

В сесійні залі було багатолюдно. Зібралися не тільки міські чиновники, але й старости всіх навколишніх сіл, які входили до складу їхньої об’єднаної громади. Мирослава зручно вмостилася в задньому ряді і поки тривало жваве обговорення питань які її не стосувалися непомітно віддалася на поталу споминів минулого. Зважаючи на те які події не давали спокою жінці останніми днями спогади ці були пов’язані з Петром Матвійовичем та історією їхніх непростих відносин.

На початку це були звичайні робочі стосунки між начальником та підлеглогою, і нічого більшого. Хоча чого лукавити, директор школи завше підтримував реноме імпозантного, статечного мужчини, якого не оминали зацікавлено-оцінюючі погляди сільського жіноцтва. Імпонував він і Мирославі, але не настільки, щоб про це можна було б зізнатися навіть самій собі. Давно вже минули ті часи коли будь-які чоловіки викликали у неї щось інше окрім звичайної товариської приязні й людської доброзичливості.

Змінити ці переконання жінки змусила її подруга, вчителька молодших класів Ярина. Це вона була винуватицею всього того, що трапилося потім. Життєрадісна щебетуха з вдачею невгамовного живчика та гострого перчика, вона не могла допустити щоб її найкраща колежанка продовжувала скніти одноманітним, самотнім життям, а тому взялася за справу. Непомітно й ненав’язливо, користуючись невинними натяками та вмілими підказками вправна хитрунка врешті-решт досягнула свого – спершу розбудила в душі Мирослави справжню цікавість до Петра, яка згодом розгорілася гарячим полум’ям палкого коханням.

Апогеєм допомоги Ярини стало те що їй вдалося переконати Мирославу в тому що досить бути  безвільною колодою, а час брати ситуацію в свої руки і проявити ініціативу. Мовляв не варто звертати увагу на всілякі стереотипи, як ото різниця у віці й те що вона мати-одиначка двох дітей, а пора набратися рішучості, самій зробити перший крок і показати директорові, що вона не лише трудолюбивий завгосп, але, в першу чергу, симпатична, цікава жінка.

Мирослава від цих слів шарілася, та чути їх для неї було вельми приємно справою. І врешті-решт, піддавшись спокусі, жінка наважилася на неймовірне. Напередодні того незбутнього святкування випускного вечора, вона довго з натхненням вибирала фасон і колір плаття, яке б мало найкраще підкреслювати принадливі форми її фігурі. Потім з не меншою старанністю власноруч зробила викрійку й майже тиждень вечорами наполегливо займалася пошиттям.

Плаття вийшло насправді красивим, і жінка виглядала в ньому просто неперевершено. Гарна зачіска, трішки біжутерії, косметики й духмяних парфумів наче в казці перетворили непримітну шкільну працівницю на справжню елегантну леді. Вона й подумати не могла, що може мати такий вишуканий і привабливий вид. Звісно вже не молода вертихвістка, але ще таки доволі симпатична і спокуслива, як на свої роки. Коли оголосили «дамське право» Мирослава зібравшись з духом, підійшла та запросила Петра Матвійовича на танець. Вони протанцювали разом лише один раз. Але що то був за раз, і що за танець. Король танців – вальс, під мелодійні ритми якого чоловік ніжно пригортав її до себе викликаючи своєю близькістю в серці Миросі бентежний трепіт й солодкий щем. В лагідних обіймах директора, кружляючи серед святкової юрби випускників вона, чи не вперше, за стільки часу, відчула себе по-справжньому щасливою.