Читати книгу - "Рукопис Оману: Меч Всесвіту , LikoDan "

Лі Чень лягла спати, і як тільки вона заплющила очі, її знову охопив той самий сон, що переслідував її вже кілька ночей. Картинки в цьому сні були розмитими і примарними, але разом із тим — яскравими і запам'ятовувалися до найдрібніших деталей. Вона бачила уламки меча, які вирували навколо неї, як полум’я, що ледь тримається на вітрі, і, врешті, перед її очима з’являвся цілий меч, сповнений неймовірної сили, що ледь поміщалася у його лезо.

З кожним разом сни ставали все чіткішими і водночас дедалі виснажливішими. Лі Чень прокидалася, відчуваючи, ніби вона всю ніч не спала, а витрачала сили на щось складне і невідоме. Цієї ночі сон знову з’явився, тільки тепер до нього додалося ще одне відчуття — вагомість і тягар, ніби весь світ залежав від того, що вона бачила.

У сні вона стояла посеред поля серед уламків меча, що плавали у повітрі, кожен із них світився слабким світлом, яке поступово згасало. Вона простягнула руку, і один із уламків ледь торкнувся її пальців, але його сила, здавалося, була занадто великою, щоб вона могла його втримати.

— "Хто я?" — тихо запитала вона у порожнечу, її голос лунав, розчиняючись у тиші.

— "Ти — спадкоємиця світла," — пролунав голос, тихий і лагідний, наче шепіт. — "Ти повинна знайти частини меча."

— "Але навіщо мені це?" — з острахом відповіла Лі Чень, її очі розширилися від нерозуміння. — "Я не знаю, хто я і як маю це зробити!"

Тінь перед нею почала ставати чіткішою, і з неї вималювалася фігура жінки. Це була Лін Сяо, але Лі Чень цього не знала. Її обличчя було лагідним і мудрим, а очі дивилися на Лі Чень з турботою.

— "Ми всі починали з невпевненості," — сказала вона. — "Але цей шлях — це твоя доля. Лише ти можеш зібрати частини меча."

— "Чому саме я?" — ледь не прошепотіла Лі Чень, її голос тремтів, а страх змішувався з цікавістю. — "Що мені робити?"

Жінка наблизилася і ледь доторкнулася до чола Лі Чень. Її пальці були теплими, і це тепло наповнило все тіло Лі Чень дивним спокоєм і силою.

— "Слідкуй за знаками," — відповіла Лін Сяо. — "Меч — це не просто зброя, це ключ до рівноваги. Ти зрозумієш, коли час настане. Не сумнівайся в собі."

Раптом усе навколо закрутилося, ніби сон вирішив відкинути її назад, і вона впала у темряву, не встигаючи ухопитися за жінку, яка говорила з нею.

Лі Чень прокинулася раптово, відчуваючи, як її серце швидко б'ється, а дихання стає глибоким і важким. Сон був настільки реальним, що вона ледь могла відрізнити його від дійсності. Вона повільно піднялася і подивилася у дзеркало. Її обличчя виглядало втомленим, а очі — стурбованими.

Вона ледве зібралася з думками, коли до кімнати увійшов її батько, Лі Вей. Він із занепокоєнням подивився на доньку, помітивши, що вона виглядає змученою.

— "Тобі знову снився той дивний сон?" — запитав він, сівши поруч з нею. — "Ти виглядаєш виснаженою, доню."

Лі Чень кивнула, дивлячись у його добрі очі.

— "Так, тату," — відповіла вона тихо. — "Мені сниться якийсь меч, він розбитий на частини… І хтось говорить зі мною, але я не розумію, що це означає."

Її батько зітхнув і задумливо подивився на доньку.

— "Може, це просто сни, моя дитино," — сказав він, але в його голосі була легка нотка сумніву. — "А може, це послання. Іноді наші сни говорять нам більше, ніж ми самі хочемо почути."

Лі Чень поклала