Читати книгу - "«темрява серед нас», vladyyxs"

Влад відчув, як його серце раптово завмерло. Лісне створіння стояло перед ним, немов сама смерть, і кожен його рух був точний, як удар молота по ковальському ковадлу. Рука, що тягнулася до нього, була покрита темними жилистими покровами, схожими на мертві корені, які впиваються в землю. Тінь в її погляді була такою глибокою, що неможливо було відчути нічого, окрім холоду.

— Я не… — Влад намагався відступити, але ноги відмовлялися слухатися, неначе землю під ним хтось тримав.

Тінь наблизилася ще на кілька сантиметрів, і його шкіра почала відчувати мороз. Він не міг рухатися, його тягнуло до землі. Творіння тихо промовило:

— Не бігай. Не сховатися. Не втекти. Цей ліс не випустить тебе.

Влад відчув, як сили залишають його. Тепер він зрозумів, що це не просто місце. Це не просто ліс. Він був частиною чогось більшого, і ця більша істота, цілу система, поглинала все навколо, живе і мертве. І ось тепер він став її частиною.

Раптом, серед темряви, він почув звук, що змусив його підскочити — ледь чутне хрумтіння дерев. Наче хтось ішов. Ні, не йшов… біг. Від цього звуку серце Влада забилося ще швидше, і в голові крутилося лише одне питання: Це Макс? Оля?

Він озирнувся в темряву, і тоді побачив, як з лісу виринула фігура. Спочатку це був лише силует, але потім стало зрозуміло — це був Макс. Його обличчя було побите, з ранами, а в очах стояв панічний страх.

— ВЛАД! — вигукнув він, хитаючись на ногах. — Ти не розумієш! Вони не зупиняться!

Макс зробив ще один крок вперед, і його тінь на мить сягнула до самого серця Влада, наче сама темрява прагнула вбрати його в себе.

— Максе, що сталося? — Влад, нарешті, зібрався, зробив кілька кроків до нього.

Але Макс не відповів. З його рота виходив тихий шепіт, наче він був під впливом чогось сильнішого за нього.

— Вони нас заберуть, — ледве прошепотів він. — І ти теж. Ти не зможеш вирватися.

І раптом знову почувся звук — хрускіт, що ставав усе ближче. Якесь чудовисько повільно наближалося з темряви. Створіння не поспішало. Воно просто йшло за ними, тихо, невидимо, наче хижак, що чекає на свою здобич.

Влад схопив Макса за руку і потягнув його за собою, але той не рухався. Його погляд був порожній, а з рота виривалися лише несвідомі звуки. Влад зрозумів — Макс уже не був самим собою. Щось взяло його.

Тіні в лісі стали ще густішими. Повітря було важким, в ньому почало відчуватися вогкісне дихання чогось страшного. Створіння вирувало десь в темряві, його хрипле дихання було чутно все сильніше. Ліс дихав.

— Максе, ти повинен йти! — кричав Влад, але Макс не реагував.

Раптом він повернув голову. І тієї миті, коли його погляд зустрів Влада, стало зрозуміло, що Макса більше немає. Він був уже там, у цьому лісі, став частиною його невидимого хору.

Макс подивився на Влада, і губи його здригнулися. Він вимовив лише одне слово:

— Вони йдуть.

З туманної темряви висунулася щось велике. Силует був нечітким, але всі ці риси були більше ніж смертельними. Воно було таким, як Володя відчував: він був безмежно старий, йому належав цей ліс, і він тепер огортав усе довкола.

— Утікай, Владе! — крикнув Макс, але це не був його голос. Це був шепіт того самого лісу. Того, що живе тут.

Влад зробив останній ривок, і його ноги рушили, хоча сам він ледь тримався на них. Тінь і темрява стиснули його. Ліс міцно обіймав його, і кожен крок був кроком у його смерть.

Оля не могла більше терпіти. Вона йшла, а її серце билося так швидко, що відчувала, як воно готове вибухнути. Ліс змінювався, і з кожним кроком стало зрозуміло, що він не буде таким, яким був до того. Вона відчувала, як темрява навколо неї стає важчою, а її кроки все менше звучать на землі. Наче вона вже не залишала слідів. Наче їй не судилося вирватися.

І тоді, коли вона відчула, що вже не може йти далі, щось простягло до неї свою лапу. Це була не людина. Це була тінь, яка була всім.

— Вибір зроблено, — прошепотіло воно, коли вона оглянулася назад.

Оля застигла на місці. Вона зрозуміла: це все не закінчиться. Тіні лісу не відпустять їх. І якщо вона залишиться, її тіло буде поглинене темрявою, стане частиною цього місця.

Тому вона зробила єдине, що змогла — почала бігти. І хоча тінь рухалася за нею, вона вела її в місце, яке стало її фінальним притулком. Крок за кроком вона біжить у темряву, поки не відчує, що більше не має сил.

Тіні будуть тут завжди.