Читати книгу - "Кришталевий Голос , Нікка Вейнн"

                           💎   💎   💎

   Настав вечір, коли зорі розцвітали на небосхилі. Принцеса Джулієт стояла на високому балконі своїх покоїв, обрамлена дерев'яними перилами, які линули вгору як древні колони. Вона дивилася на зимовий пейзаж, де кожна сніжинка здавалася зіркою, що розповідала свою власну історію.
   У її аметистових очах відбивався смуток, що схований у їхніх глибинах, як дорогоцінний скарб. Підсвічена м'яким промінням місяця, вона була наче фігура з казки, привид в своїх власних роздумах.
   Тривожні думки пронизували її, адже день ставив перед нею багато питань. Її серце стукало, немов тиха мелодія, яка просила розкрити таємниці та змінити долю. Вона відчувала, як її душа стала вразливою пташкою, відгуками пісні за якою вона спостерігала цим вечірнім небом.
   Вітерець легенько грав з її фіолетовим волоссям, обертаючи його навколо її плечей. Слухняно згинаючись перед зимовим дотиком, вона була наче частина цього магічного пейзажу, де кожний момент ставав відображенням її внутрішнього світу.
   Той страх, що її торкнувся, був як тінь, але тінь, яка вивчала кожен її рух, дихання, мимовільне зітхання, мов завжди спостерігала за нею з тіні. Її душа здригнулася, але вона знала, що час для відкриття долі наближається, й вона готова вступити у цю боротьбу зі своїми ж внутрішніми демонами.
— О-о-о, це сумна пісня, забута вічністю,
Мої слова летять, мов пташині крила... — смуток лунав у голосі принцеси.
   Раптово, вона почула незвичне жужання. Перед її очима відкрилася картина – шершень, який майстерно маневрував повітряним простором, ставши невеликою чорно-жовтою точкою у її зірковому відлунні.
— ААА! — вона закричала, немов вітерець, що розбиває горобців у повітрі, розганяючи миттєву загрозу. 
   Вперше за довгий час її голос вибухнув на волю, немов стріла з тугого лука, й вона почула, як навіть її власне серце перестало журитися, на мить зупинившись у своєму бою. Юна принцеса вдихнула повітря навкруги, а потім з тією ж швидкістю, з якою побачила загрозу, повернулася назад у свою кімнату.
— Що трапилося?! — до покоїв забіг переляканий Домінік. — Хтось вдерся?
— Там був жук, я злякалася! — відповіла Джулієт, відразу ж в її голосі можна було вловити легку нотку сорому. — Побігла всередину, але він полетів за мною!
   Дворецький насмішливо підняв брову, але його очі при цьому радісно засяяли, як вогні віддалених зірок. 
— Га?! Ви так кричали через жука? — його голос промайнув недоліком жарту. — Міледі, ви змусили мене хвилюватися на рівному місці...
   Принцеса відкинула голову назад й зараз же припинила соромитися, згадуючи те, що її голос здатний високо звучати.
— Це оса... Шершень, якщо бути точним, — вона виправила його, вставляючи тонкий акцент на правильному визначенні. 
— ... — очі юнака збільшилися, він дуже боявся шершнів. — Хіба вони літають узимку? — питання відбивалося в його голосі, як струна, натягнута до межі.
   Принцеса переконано похитала головою, вимовляючи кожне слово з роздумливістю.
— Схоже на те, що він вилетів із оранжереї...
— ...
—  ... — вони мовчки дивилися один на одного.
— Де він? — його погляд бродив довкола, шукаючи ознаки небезпеки. 
— Швидше за все, десь у кімнаті...
— ААА! - закричав хлопець. Його погляд спалахнув панікою, коли перед ним раптом з'явився шершень, мов невідомий страх, що вирвався на волю. — Це небезпечно! — голос парубка здригнувся, й його руки зненацька втратили впевненість. — Будь ласка, ховайтесь! 
— Куди?!
— Він може бути будь-де! 
   Домінік стрімко оглянувся навколо, його погляд шукав будь-який вихід від невідомої загрози. Втім, у ситуації, де лише можна було відреагувати рефлекторно, він розрізнив лише затишний куточок, де можна було приховатися. Без роздумів, він схопив принцесу Джулієт за плечі, рішуче притягнувши її ближче до себе.
   Він підштовхнув її на ліжко, вони зігнули коліна та опустились на м'яку поверхню. Взявшись за ковдру, яка лежала під рукою, він накрив її, а потім себе, створюючи своєрідний кокон у темряві. Під цією ковдрою, їх обличчя знайшли одне одного, а серця билися так рівно, наче грали вдосконалений дует на музичних нотах нервів.
   Їхні дихання поєднались в тихому ритмі, який здавався їхнім найближчим різнокольоровим краєвидом. Вони стали тінями під однією ковдрою, які приховувалися від нечуваної загрози.
— Прошу мене пробачити, міледі... — схвильовано промовив Домінік. — До того, я зайшов до кімнати без стуку... Я такий безпечний.
— Ем... Нічого... — дівчина вкрилась рум'янцем. - М-можливо... Потрібно сказати Вівьєну, що шершень у моїй кімнаті, нехай впіймає...
— Так... Це чудова ідея... - відповів хлопець. —Давайте вийдемо з кімнати під цією ковдрою?
— Давай...
   Поволі, наче пара тіней, вони піднялися з ліжка, розділившись зі своїм тимчасовим притулком. Домінік відступив крок назад, допомагаючи Джулієт піднятися й встати на ноги, його руки легко тримали її плечі. Обличчя принцеси сяяло м'яким відображенням впевненості, що з'явилася в її серці під ковдрою. Як тільки вони вийшли, дворецький закрив двері й вони скинули із себе ковдру.
— Хочеш, я зроблю чай? — радісно запропонувала дівчина.
— Га? Чому? — він здивувався.
— Хі-хі... - вона посміхнулася. — Ну, так ти мене врятував від шершня! Це подяка!
— Ви просто смієтесь з мене... — він ніяково торкнувся своєю рукою до волосся та теж посміхнувся. — Вибачте за клопіт... Дякую.
   Вони разом спустилися на кухню, немов після спільного подвигу. Домінік розслабився та сів на диван, відчуваючи втому після емоційно напруженого дня. Принцеса Джулієт вирушила до кухні, як музичний акорд, додаючи ще більше дотику домашнього затишку цьому моменту.
   У кухні вона розпочала процес заварювання чаю, заливаючи гарячу воду у чашку. Її руки здавалися ніжними й граціозними, наче піаністка, яка легко керує клавішами. Дотик її пальців до предметів був майстерним, а погляд чітко визначав кожен рух.
   Чекаючи на чай, хлопець відчув згасання сил, які досягли грані їхнього дня. Його повіки стали важкими, й він, навіть не помітивши, мимоволі заснув, мов музикант після виконання важливого концерту. Його дихання стало рівним та спокійним, а обличчя виражало заспокоєння після напруження.
— Надіюсь ти любиш бузковий чай... — принцеса вийшла із тацею й зупинилась побачивши сплячого дворецького.
   Вона поклала тацю на столик звільняючи свої руки.
— (Може накрити його ковдрою?...)
   Вона обережно підійшла до дивану, що став спокійним, затишним притулком для Домініка. Принцеса Джулієт лагідно взяла ковдру, що лежала поруч, й накинула її на сплячого юнака. Її погляд зупинився на його обличчі, яке віддавало спокійністю та втомою.
   Дівчина нахилилася ближче, відчуваючи незрозумілу магію моменту, коли життя їхньої долі злетіло так близько. Навіть сплячий, Домінік випромінював щось особливе, й запах, який піднімався від нього, манив її, вкрай незрозуміло, але тим чином привабливо.
   Замислена, Джулієт почала вдихати аромат, що обгортав її, немов тонка вуаль. Він заполонив її думки, на деякий час забравши від неї реальність. Та раптом, наче відгук на її таємний дотик, хлопець ледь поморщився та поволі відкрив очі.
— Ах, вибач! — обличчя принцеси на мить замерло в тоненькому напруженні. Вона зустріла його погляд, сповнений незвичної мрійливості, та відійшла на кілька кроків назад. — Я зробила чай... — вона протягнула йому чашку.
   Домінік відчув схвильованість під час того, як його пальці зустрілися з чашкою, яку вона тримала. Щось у ньому рухнуло, він схопив чашку, ніби це було єдиним можливим рішенням. Швидко підніс її до губ й почав пити гарячий чай, мов це була легка втеча від заворушення.
   Його обличчя прийняло вигляд, ніби він спокійно пив чай, не помічаючи того, що робила принцеса. Ця манера була його спробою відвернутися від неймовірного моменту, який тільки що відбувся. Він зосередився на споживанні гарячого напою, відпускаючи надлишкову напругу.
— Ой, ой! — однак у спробі втечі від емоцій, парубок не помітив, як гарячий чай вражає його язик. Він здригнувся, відчувши різкий біль. 
— Гей! Якщо питимеш так швидко, то отримаєш опіки! 
— Ну так... — весь червоний він поклав чашку на столик. — Ви маєте рацію...
   Після того непередбачуваного моменту, ніяковість заповнила простір між ними. Вони сиділи в напруженій тиші, яка здавалася гущею, розділяючи їх. Обличчя Домініка та Джулієт були повернуті одне від одного, немов вони не знайшли слів, які могли б описати те, що тільки що сталося.
   Відсутність контакту з поглядом була якимсь способом захисту від того, що розгортається між ними. Вони обидва роздумували над тим, як подолати цей момент, якщо це взагалі було можливо. Така тиша нагадувала мову, яку тільки що обрали, не встигаючи зрозуміти, чому саме цю.
— (Як я чудово граю свою роль!) — він ледве стримував свій сміх. 
   Ох, як чарівно він пробує на собі роль дворецького, цей Домінік Делгліш. Його гра на обличчі та прояви надійно вкраплені у кожен жест, у кожну відповідь, наче він вже давно вивчив кожний акорд її настрою. Ніби з глибоким розумінням, він грає роль вірного лицаря, завжди готового прийти на допомогу принцесі у будь-який момент.
   Де б він не з'явився, його легка посмішка та теплий погляд ніби відразу розсіюють всі хмари навколо. Він грає роль цього доброго парубка, який готовий допомогти, заспокоїти та бути поруч, коли принцесі це потрібно.
   Чи то у палаці, де він вміло спілкується з усіма, виставляючи себе ввічливим та завжди готовим допомогти, чи то надворі, коли його погляд залишається на принцесі, як на єдиному об'єкті своєї уваги. Його гра вражає, наче він давно вивчив уроки мистецтва любові, й тепер у нього є шанс застосувати їх у реальності.
   Його відданість, турбота та уважність створюють образ дворецького, на якого можна покластися, образ захисника, який завжди буде поруч. Цей образ вплетений в кожен його рух, вираз, слово, й він розцвітає, наповнюючи повітря навколо теплим, бажаним емоційним напрямом.
— (Це все для того, щоб ця принцеска почала довіряти мені...)
   Ввечері, Мелісса покликала їх до столу, де  грілися легкі бесіди та відпочинок після напруженого дня. Тепла атмосфера й спільна вечеря заспокоїли їхні душі, забравши увагу від бурхливих емоцій та пригод, що їх чекали.
   З наповненими животами та звільненими серцями кожен пішов у свої кімнати. Перший день разом, як хуртовина, закінчився за вікном, де сніг вкривав землю своєю білизною. Вони розійшлися під місячним світлом, долаючи внутрішні перепони та важливі роздуми, що сяють як зірки на небі.