Читати книгу - "Незграбна дружина боса, Торі Шей"

— У вас зараз таке дивне обличчя, — зауважив Олександр Андрійович, продовжуючи вивчати моє обличчя.

— Вибачте, — пробурмотіла я, злегка червоніючи. — Просто це все настільки... нереально. Як я можу бути впевнена, що все це не якась жахлива пастка?

— Я розумію ваші сумніви, — спокійно відповів він. — Але дозвольте мені запевнити вас: все офіційно, без жодних підводних каменів. Ми підпишемо договір, де будуть прописані всі умови. І ви матимете можливість перевірити його з вашим адвокатом.

У мене, чорт забирай, немає власного адвоката. Я зітхнула і похитала головою. Це звучало як виграшний білет в лотереї, але водночас, це було надзвичайно ризиковано.

— Скільки часу в мене є, щоб подумати над цією пропозицією?

— До кінця тижня, — відповів він, відкинувшись на спинку крісла і не зводячи погляду з мого обличчя.

— Тобто до неділі, — але це так мало.

— До кінця робочого тижня, — повторив, похитуючи головою.

— Тобто… — я збентежено обмірковувала, що це значить. — До п’ятниці, і сьогодні п’ятниця… — я зрозуміла з жахом. — Сьогодні?

— Так, чекаю вас після закінчення робочого дня, — підтвердив він, як в його словах, так і в його очах засяяла твердість та рішучість.

Це прозвучало так, ніби він знає, що я вже погодилася. Я засміялася, відчуваючи, як нерви стискаються в клубок. Мої руки почали тремтіти, я стиснула пальці, намагаючись заспокоїтись. Раптом мій блокнот вислизнув з рук і з гуркотом впав на підлогу, розсипавши всі мої нотатки. Я похапцем нахилилася, щоб підняти його, і не помітила, як опинилася біля ніг Олександра Андрійовича.

— Вибачте, я випадково, — пробурмотіла я, намагаючись зібрати свої речі. Але як тільки я підняла голову, то зрозуміла, що знаходжуся буквально біля його колін. Моя рука опинилася небезпечно близько до його ноги. Я почервоніла, усвідомивши, наскільки двозначною виглядає ця ситуація.

І саме в цей момент до кабінету увійшла секретарка Ганна — яка за сумісництвом є найбільшою пліткаркою в офісі. Доля знущається наді мною!

— Олександре Володимировичу, я принесла вам докум... — почала вона, але різко замовкла, побачивши, як я нахилена і стою на колінах перед босом. Вона зупинилася на порозі, злегка відкривши рота від здивування.

— Це не те, що ви думаєте. Я просто... упустила... це, — але зрозуміла, що ці виправдання в реальному житті звучать безглуздо.

Олександр лише усміхнувся і, здавалося, насолоджувався ситуацією.

— Перепрошую, я, мабуть, невчасно, — пробурмотіла секретарка, намагаючись стримати усмішку. Тільки цього ще не вистачало!

— Ганно, будь ласка, вийдіть та закрийте двері,— сказав він спокійно, і секретар зникла так само швидко, як і з'явилася.

Я відчувала, як моє обличчя горить від сорому. Олександр підняв одну брову, дивлячись на мене з веселим блиском в очах. Я швидко зібрала всі свої нотатки, намагаючись уникати погляду Олександра. Мої щоки горіли, і я ледве стримувала нервовий сміх.

— Не хвилюйтеся, Дано, — сказав він з легким усміхом. — Бувають незручні моменти. Мені це навіть подобається.

Я підвела голову і подивилася на нього, не зовсім розуміючи, що він має на увазі.

— Вам подобається, що я впустила свій блокнот? — запитала я, відчуваючи, як мої руки знову починають тремтіти.

Олександр нахилився трохи ближче, його усмішка стала ширшою. Я впевнена, що він хоче мене сьогодні довести до нервового зриву.

— Ні, не це, — його голос став трохи нижчим. — Я мав на увазі, що мені подобається бачити тебе... в такій близькості.

Що він має на увазі? І чомусь, коли він звернувся до мене на ти, моє серце прискорило свій ритм.

— Ем... я... — слова заплутались в моїй голові. — Мені краще повернутися до роботи.

Олександр відкинувся на своєму кріслі, все ще не знімаючи з обличчя ту загадкову усмішку. Я швидко підвелася, не показуючи наскільки сильно я була збентежена.

— Звісно. Сподіваюся, ви зробите правильний вибір, — продовжив Олександр, не приховуючи усмішки, підморгнув мені. Я впевнена, що від цього в мене стався мікроінсульт.

— Ви зробили це навмисно? — запитала я, намагаючись виглядати спокійно.

— Можливо так, можливо ні... — він крутився на кріслі, водячи рукою по столу.

Олександр Андрійович не заперечував, наше становище. Це означало тільки одне — до завтра про це знатиме весь офіс. І тільки від мене залежить, в понеділок я буду просто тимчасовою коханкою або коханою дружиною боса в очах інших співробітників.

От халепа!