Читати книгу - "Хтось знайомий, Сумка Шері"

І знову мати зупиняє машину й неспокійно розглядає дім.　

— Ти впевнений, що вчора ввечері проникнув у цей будинок, Рейлі?　

Він крадькома дивиться на неї, питаючи себе, що вона замислила. Що такого особливого в цьому будинку?　

Немов прочитавши синові думки, мати каже:　

— Від нього нещодавно втекла дружина.　

«Я в цьому не винен», — похмуро думає Рейлі, шкодуючи, що не вказав на інший дім.　

Мати знову заводить машину й виїжджає на дорогу.　

— Ти впевнений, що нічого не брав звідти, Рейлі? Що це були лише пустощі? — питає вона, озираючись на сина. — Кажи мені правду.　

Він бачить, яка вона стурбована, і йому страшенно прикро, що він змусив її так почуватися.　

— Присягаюся, мамо. Я нічого не взяв.

Принаймні це правда. Йому соромно за те, на що він наразив батьків, особливо маму.　

Вчора Рейлі обіцяв батькам, що ніколи більше так не робитиме, й обіцяв щиро.　

Решту шляху додому Олівія веде машину мовчки, подумки перебираючи все, що сталося. Будинки на цих знайомих вулицях зведені десятиліття тому. Вони розташовані далеко один від одного й на чималій відстані від дороги, тож уночі лише тьмяно освітлені ліхтарями. Легко проникнути всередину непоміченим. Вона ніколи раніше над цим не замислювалася. Може, варто встановити охоронну систему. Вона вбачає в цьому іронію — думає про охорону, бо її власний син вдирається до сусідських осель.　

Завтра понеділок. Пол зателефонує до знайомої юридичної фірми й домовиться про зустріч, щоби проконсультуватися щодо цього випадку. Добру частину минулого дня Олівія обшукувала кімнату Рейлі, а той жалісно спостерігав за цим. Не знайшла нічого, чого не мало б там бути. Уночі вони з Полом ще раз обговорили це в ліжку. Після того вона майже не спала.　

Батьківство — така нервова справа, думає вона, скоса поглядаючи на свавільного сина, який розвалився в кріслі біля неї. Намагаєшся зробити якнайкраще, а насправді — який контроль над ними ти маєш, коли вони вже не малюки? І гадки не маєш, що коїться в їхніх головах або чим вони займаються. Що якби вона ніколи не побачила того повідомлення? Як довго це тривало б — доки Рейлі заарештують і в них удома з’являться копи? Він вдирався до будинків, нишпорив у чужих життях, а батьки нічого про це не знали. Якби хтось звинуватив її сина в такому, вона б нізащо не повірила. Ось як мало вона знає його тепер. Але Олівія бачила ті повідомлення на власні очі. Син зізнався. Вона занепокоєно питає себе, чи приховує він ще якісь таємниці. Вона паркує авто на під’їзній доріжці й цікавиться:　

— Рейлі, ти більше нічого не хочеш мені розповісти? Він приголомшено обертається до неї.　

— Що?　

— Ти мене чув. Є ще щось, про що мені варто знати? — Вона дивиться на нього, вагається й додає: — Про це необов'язково розповідати твоєму батькові.　

Рейлі явно здивований, але хитає головою. Тоді вона питає себе, чи слід було це казати. Вони з Полом мали б виступати єдиним фронтом. Нейтральним тоном — що коштує їй справжніх зусиль — Олівія мовить:　

— Скажи мені правду. Ти вживаєш наркотики?　

Він буквально всміхається.　

— Ні, мамо, я не вживаю наркотиків. Це правда, присягаюся. І я більше цього не робитиму. Можеш розслабитись.　

Але вона не може розслабитись. Бо вона його мати й непокоїться, що ці проникнення до чужих домівок — не з жадібності, не для крадіжок, а просто щоб «роздивитися» — можуть означати, що з Рейлі щось не так. Адже це ненормально, хіба ні? А ще її непокоять ті листи, які він надсилав з чужої електронної пошти. Він не каже їй, що в них було. Вона й не допитувалася, бо не впевнена, що хоче знати. Наскільки син зіпсований? Чи треба йому проконсультуватися з кимось? Деякі знайомі їй діти ходять до психотерапевтів з усіма можливими проблемами — тривожність, депресія. В її дитинстві діти до психотерапевтів не ходили. Але зараз інші часи.　

Коли вони заходять додому, Олівія вирушає до кабінету нагорі й зачиняє двері. Знає, що Пол ще кілька годин не повернеться зі своєї гри в гольф. Вона сідає за комп’ютер і набирає листа. Листа з вибаченням, якого не буде підписано. Писати його нелегко. Коли ж вона задоволена результатом, друкує його у двох примірниках і вкладає у два однотонні білі конверти, запечатує, а потім спускається й кладе на дно своєї сумочки. Доведеться дочекатися, доки стемніє, щоб віднести їх. Пізно ввечері вона піде в якій-небудь справі до крамнички на розі. Тоді й заскочить на сусідню вулицю, щоб доправити листи. І не розкаже Полу й Рейлі, що зробила, — уже знає, що вони такого не схвалять. Але їй від цього стає краще.　

Поміркувавши мить, Олівія вертається до комп’ютера й видаляє документ.　

Розділ третій

Ранній ранок понеділка 16 жовтня; світло в небі поступово набуває сили. Повітря зимне. Детектив Вебб стоїть зовсім нерухомо і, тримаючи паперову чашечку давно вистиглої кави, дивиться, як підіймається від озера туман. Поверхня озера, що простягається попереду, абсолютно спокійна. Вебб чує пташиний крик удалині. Це нагадує йому, як дитиною він ходив у похід. Це було б ідилічне місце, якби не водолази й різноманітні авто, обладнання та працівники поблизу.　

Місцевість поблизу Ейлесфорда — гарне місце для відпочинку. Вебб бував тут раніше з дружиною. Але це його найперша справа в понеділок уранці, і він тут не для того, щоб насолоджуватись.　

— Досі це п’єш? — питає детектив Мун, скоса поглядаючи на нього.　

Мун — його напарниця. На голову нижча й на десяток років молодша — ще не має тридцяти, коли йому вже під сорок. І страх яка кмітлива. Веббу подобається працювати з Мун. У неї коротке каштанове волосся й проникливі блакитні очі. Він дивиться на неї, хитає головою та впускає холодну каву на землю.　

Місцевий пенсіонер на ім’я Браян Рот був тут на світанку — ловив окуня з човна. Роту здалося, ніби він щось побачив під човном неподалік від берега, щось схоже на авто. Він викликав поліцію. На виклик прибула підводно-пошукова команда з офісу окружного шерифа. Вони теж побачили на дні машину, і тепер треба з’ясувати, що ще може бути під водою.　

Водолази щойно занурилися для огляду. Вебб стоїть і споглядає воду, а поряд з ним Мун — чекають, доки ті виринуть на поверхню. Він хоче знати, чи є в