Читати книгу - "Майнкрафт: Пригоди в Рост Нікітосі, Стружик Лев"

Жако йшов попереду, легко підстрибуючи на кожному кроці, наче не міг стримати захоплення від майбутньої розповіді. Микита і Максим йшли за ним, дивлячись навкруги й намагаючись запам'ятати кожну деталь.

— Ну, хлопці, зараз я проведу вас через деякі найважливіші частини Рост Нікітоса і розповім вам про історію нашого міста, — почав Жако, не зменшуючи темп. — Це місце, насправді, пройшло через багато випробувань. У нас тут було всього — і розквіт, і занепад, і важкі часи, і перемоги.

— То це не просто місто? — із захопленням запитав Максим, не зводячи очей з красивих будівель, які, деякі з яких, здавалося, були навіть вищі за дерева.

— Та ти що! Це справжній історичний центр, — підтвердив Жако. — Тут кожна будівля, кожна вулиця розповідає власну історію. Але основна частина історії Рост Нікітоса почалася з так званої Дурянівської битви.

Микита кивнув, щоби Жако продовжував, його очі засяяли від цікавості.

— Ну, це відбувалося давно, — почав Жако. — Ще коли наше місто тільки розширювалося за рахунок невеликих селищ, як от те, що тепер називається Дурянове. Тоді це селище було головним форпостом на шляху до наших земель, і його стратегічне розташування означало, що вороги першими нападали саме на нього.

Максим нахмурився, намагаючись уявити ті давні часи.

— І що? — запитав він. — Вороги хотіли захопити Дурянове?

— Так, — підтвердив Жако. — Вони були відомі як „пустельні смертоноїди“ — воїни, що жили у пустельних землях на південь звідси, й вони завжди намагалися проникнути на нашу територію, захоплюючи нові землі. І у Дурянівській битві нашим вдалося їх відкинути, хоча й з великими втратами. Ця перемога стала вирішальною, і саме вона дала нашому місту поштовх до розширення та розвитку.

— Отже, — підсумував Микита, — Рост Нікітос не став би тим, ким він є зараз, якби не ця битва.

— Атож, — підтвердив Жако. — Відтоді наше місто лише зростало. Однак, на жаль, не всі часи були такими переможними. Деякі випробування ми пережили з величезними втратами. Наприклад, Голодомор. Це був страшний період — навіть гірший за війни.

— Голодомор? — перепитав Максим. — Що ж трапилося?

Жако зупинився біля пам'ятника на одній із площ, що зображав невелику постать, яка стискає в руках пусту миску.

— Тоді не вистачало харчів по всьому світу, — пояснив Жако, і в його голосі звучав сум. — Наші поля засихали, врожаї знищувала посуха. Люди боролися за кожен шматок хліба. Багато наших предків загинули під час цього жахливого часу. Але навіть у найтемніші моменти, наші люди залишалися разом, підтримували один одного, чим могли. Рост Нікітос вижив завдяки єдності мешканців.

— Це дуже сумно, — сказав Максим. — Я навіть не уявляв, що ваше місто пройшло через такі страждання…

— Але ми пережили, — з гордістю підсумував Жако. — І після того знову зросли. Хоча попереду були ще важчі випробування: Перша та Друга світові війни.

— І що, ваші предки теж воювали? — спитав Микита, уважно слухаючи кожне слово.

— Ще й як! — кивнув Жако. — Коли почалася Перша світова, наші люди були серед перших, хто пішов на фронт. Вони билися не лише за наше місто, а й за всю землю, за свободу кожного з нас. Після того, як Друга світова війна закінчилася, багато героїв, на жаль, так і не повернулися додому, але ми шануємо їхню пам’ять до сьогодні. А далі, була ще одна важка війна… Вона вразила нас більше, ніж будь-яка інша. Ми її називаємо Вогневою війною.

— Вогнева війна? — здивувався Максим, ледь не спіткнувшись.

— Так, — Жако кивнув, і в його очах промайнув смуток. — Це була війна, де вороги не тільки хотіли завоювати наші землі, а й стерти нашу історію, наші символи. Під час цієї війни вони навіть намагалися спалити наше гігантське дерево-мерію. Вони знали, що дерево — це серце нашого міста, символ стійкості й єдності. І якщо його знищити, то весь наш дух буде зламано.

— І що ж, вони майже знищили його? — запитав Микита, відчуваючи тривогу.

— Майже, — тихо відповів Жако. — Пожежа тоді вирувала кілька днів. Люди з усього міста разом боролися за те, щоб врятувати дерево. Вони лили на нього воду, приносили вогнегасники, робили все, що могли. І дерево вціліло. Тож, коли ви побачите його, пам’ятайте, що це не просто дерево, а наша історія, яку ми зберегли попри все.

Микита і Максим мовчали, вражені. Нарешті, Максим озвався, щоби розрядити напруження:

— Ну а щось веселішого в тебе є розказати? Бо я вже сам майже сльози ллю від цих історій…

Жако усміхнувся й сказав:

— Звісно! Якщо вам хочеться веселого, то в нас тут є дещо цікаве. Чули про співака Рея Пацанського?

— Ні. А хто це такий? — з подивом запитав Микита.

— О, це наш знаменитий співак! Він веде популярний гурт „Житок“, що грає в жанрі поп-року. Кажуть, у нього такий голос, що може зачарувати навіть залізні ворота. Він надзвичайно популярний — на його концерти збираються тисячі людей!

— Поп-рок? — усміхнувся Максим. — Ну, не знаю, чи ми це слухаємо, але звучить цікаво!

— Ой, ні, Максиме, ти навіть не уявляєш, що це таке! — сказав йому Жако. — Уяви собі вечірню площу під деревом-мерією. Все освітлено, підсвітка у різних кольорах, а Рей з’являється на сцені у своєму знаменитому синьому костюмі й починає співати. Натовп шаленіє, кожен співає разом із ним. Це таке видовище, що навіть вороги забули б про боїці та гандали, якби побачили це.

— Оце справжній дух Рост Нікітоса! — засміявся Микита. — Щось мені підказує, що цей Рей таки заслуговує на свою популярність.

Жако продовжував розповідати хлопцям ще більше історій: як на площі під деревом-мерією збираються цілі сім'ї, як у дні великих свят люди вбираються у національні костюми й влаштовують паради, як під час літніх фестивалів можна купити смачний пиріг із лісовими ягодами, який тут називають „пирогом предків“.

Нарешті, після цікавої й насиченої історії про місто, Жако запитав:

— Чи хочете ви дізнатися, що там у цьому гігантському дереві? — він показав пальцем на величезне дерево-мерію, що височіло над усіма будівлями міста. Його потужний стовбур, який, здавалося, підтримував саме небо, вражав навіть здалеку, а його густі гілки, розкинувшись у всі боки, наче огортали місто невидимим захистом.