Читати книгу - "Усі її обличчя, Love"

Подорож через Піщані гори була виснажливою. Рейн супроводжував Міру лише частину шляху. Далі вона вирушила сама — згідно з традиціями: тільки той, хто пройшов через стихію самостійно, був гідним опанувати наступну.

Після кількох днів мандрів вона нарешті побачила його — океан. Безмежний, холодний, стриманий. На березі височіла фортеця зі срібного каменю, обвитого морськими водоростями. Тут починалося Королівство Води.

— Ім’я? — спитав вартовий, одягнений у шати з бірюзовим символом хвилі.

— Міра. Обрана вогнем. Я прийшла, щоби навчитись володіти водою.

Його очі блиснули — і він кивнув.

— Пророцтво… — прошепотів.

Міру провели до внутрішнього двору, де повітря було прохолодним і насиченим вологістю. Там її чекала жінка в темно-синій мантії. Її волосся спадало хвилями до плечей, а погляд був мов спокійне озеро — глибокий і тривожний водночас.

— Я — Ілана, Хранителька Води. Ми не такі, як вогонь. У нас усе — через спостереження, спокій і глибину.

— А якщо я не зможу бути спокійною? — запитала Міра.

— Тоді вода тебе знищить… або навчить.

Навчання було зовсім іншим. Якщо вогонь вимагав сили й рішучості, то вода змушувала слухати. Міра годинами сиділа біля басейну, намагаючись відчути рух крапель, їхній ритм, мову. Її емоції заважали — страх, сумніви, біль. Вода не терпіла метушні.

— Твоє серце — як шторм, — сказала Ілана одного разу. — Але глибоко всередині завжди є тиша. Шукай її.

Коли Міра вперше зуміла зупинити потік, що стрімко нісся каналами храму, Ілана лише схвально кивнула.

— Ти — не просто посудина для сили. Ти — міст між стихіями.

У той самий вечір книга знову засвітилася — але вже срібно-блакитним світлом. І Міра відчула: вона стає сильнішою. Не тому, що керує водою, а тому, що вчиться довіряти собі.

---