Читати книгу - "Хранителька темряви, Поліна Ташань"

— Агов, ти тут? — додала білявка, не отримавши відповіді.

— Дурепа вважає, що вони безсмертні. Давай я їх вб’ю. — В її голові знову зазвучав голос Елізабет.

Люсі зітхнула, відповідаючи:

— Не треба.

— Не треба що? — посміхнувся Зак.

— Якщо я їх вб’ю, ми заховаємо тіла під цим товстим шаром снігу, так що вони до весни навіть не почнуть гнити, а тоді ми вже будемо в Академії.

Люсі намагалася ігнорувати голос всередині, хоча це було важко.

— Не треба мене запитувати про те, чого ви все одно не зрозумієте. У мене немає часу вам усе пояснювати, — відказала Люсі й, обійшовши їх, почала йти далі.

— А всі чарівники чують голоси в голові, чи це тільки ти така особлива? — вигукнув Зак їй услід.

Елізабет не могла цього проігнорувати. Люсі відчувала, як її тіло поволі ставало належати іншій частині. Вона стала на місці й розвернулася до них з вичікувальним виразом.

Зак не стримав смішок:

— Ой, рятуйте, я зачепив заклиначку розуму. Що ж мені зараз буде? Може, вона натравить на мене мою собаку? Як же страшно, боюсь-боюсь.

На обличчі Люсі розтягнулася аж ніяк не доброзичлива посмішка.

— Ти трохи не вгадав, любчику. Моя спеціалізація — це люди, а не собаки, проте, якщо ти вже так наполягаєш. — Вона перевела погляд на його дівчину: — Фас!

У наступну мить та накинулася на Зака, кусаючи рукав його пальта та агресивно розмахуючи головою. Хлопець розширив очі від несподіванки та, не втримавши рівновагу, повалився на спину. Капелюх злетів на сніг, а собака здивовано спостерігав, як людина гризла її власника. Зак щось кричав, лаявся, проте Люсі не звертала на це уваги. Вона перехильцем йшла далі у своєму напрямку.

— Не дякуй, — обізвався тихий голос, коли Люсі вже дійшла на ринок.

— Я й не збиралася. Якщо хтось про це дізнається в Академії, мені нести покарання, — прошепотіла вона.

— Я тебе прошу! Ти думаєш, Зак комусь розповість? Чи його нова вівчарка?

— Як це розуміти? Ти хоч зняла закляття?

— Не хвилюйся. Триватиме тільки до обіду. — Люсі відчувала, як вона зловтішається. — Або ні.

Від міського ринку, як завжди, віяло похмурим настроєм, втомою, брудними грошима та бідністю. Діти крали солодощі, покупці торгувалися з продавцями, і весь цей гамір підтримував тупіт кінських копит. Люсі було важко зосередитися в шумному безладі, однак вона змогла чітко розібрати вигуки чоловіка неподалік:

— Купуйте газети! Екстрені новини! Вільгельм І помер уві сні. Читайте подробиці у випуску.

Не повіривши власним вухам, вона завмерла на місці, а тоді, повернувшись у напрямку звуку, швидким кроком попрямувала до прилавка.

— Король мертвий? — кинула вона, поклавши руки на холодний стіл.

— Так, панночко. — Продавець кивнув і вказав на стопку. — Купуйте газету.

На якусь мить Люсі замовкла, опустивши погляд і згадуючи старого товстуна поруч з Деміаном.

— У вас є випуск «За завісою»?

Назву улюбленої газети Генрі було легко пригадати, враховуючи, як часто він її вихваляв. Часом Люсі навіть здавалося, що його прихильність до її головного редактора ставала нездоровою.

— Звісно, у мене все є. Три срібняки.

— З новиною про короля?

— Так. Хоча я б рекомендував надійнішу газету. Ось ця всього на дві монети дорожча…

— Давайте за три, — перебила продавця Люсі, дістаючи з кишені мішечок монет, розміром з півтора її кулаки, що за мірками Вайндвіля було доволі солідною сумою.

— Точно? Бо є надійніша газета, ось, віддам всього за п’ять.

— За три, пане.

— Ну, добре.

Продавець з дивним виразом загріб рукою монети, які вона поклала на стіл, потім, заглянувши під свій прилавок, додав:

— А ви я бачу, людина не з бідних.

Люсі не звернула увагу на його слова і просто втупилася в статтю. Король справді помер. Дві ночі тому. Обставини того, як це сталося не розкривають, а говорять лише: «Без стороннього втручання». За заповітом короля влада в Елендорі передалася Деміану Славетному, його першому помічникові й найсильнішому майстру ілюзій на континенті. Очі Люсі розширилися від самої згадки цього імені, а тут він — новий король Елендору? Такі зміни не несли в собі нічого хорошого.

Поринувши в роздуми, Люсі й не помітила, як до неї підійшов малий хлопчина, і тільки коли він вихопив з її кишені мішечок з грошима, вона облишила газету.

— Малий засранець. Стій! — наказала Люсі, розвернувшись.

На подив інших людей довкола, він зупинився. Люсі суворо, але стримано повела далі:

— А тепер розвернися і поверни вкрадене.

Хлопчик слухняно виконав команду, і гроші знову повернулися до власниці.