Читати книгу - "Незвична формула, Наталія Гавдьо"

Після "чайникового інциденту" Лін старалася не виділятись. Вона тихо сиділа на лекціях, занотовувала все до комічного детально (включно з тим, якого кольору були шкарпетки викладача), і уникала будь-якої магічної техніки ближче, ніж на три метри.

Але Академія не була створена для тиші й спокою. Вона була створена для… випробувань. І несподіванок.

Вперше Лін побачила її на третьому поверсі Бібліотеки Арканум — там, куди студентам нижчих курсів узагалі не можна. Але вона не могла пройти повз книгу “Стабілізація мани через електричні імпульси”. Це був майже її дипломний проєкт — але в реальності.

— Дитинко, ти або загубилась, або влізла туди, куди не слід, — промовив голос позаду. Спокійний, сухий, з легким акцентом… і ароматом грейпфрутового чаю.

Жінка, що стояла перед нею, мала вигляд такої, що пережила три війни, п’ять реформ освіти і щонайменше одну апокаліптичну любовну історію. Сива коса, одяг темно-синього кольору з мідною вишивкою — академічна, але практична. А в очах — блиск, який змусив Лін відчути себе під мікроскопом.

— Вибачте, я…
— Не вибачайся. Якщо ти справді розумієш, що читаєш, — можеш залишитись. Якщо ж просто шукала щось “з ефектом вау” — краще тікай, поки ще можеш.

— Я… технолог. Була. Тобто… — Лін заплуталась.
Жінка уважно на неї глянула. Занадто уважно.

— Технолог, кажеш. Цікаво.

Вона сіла навпроти, діставши стару записну книжку. Перше, що впало Лін в око — формули. Фізичні. З Землі. Без жодного манаруна.

— Ви…
— Не тутешня? — усміхнулась професорка. — А ти думала, тільки тебе підкинула якась неадекватна сила сюди? Дитинко, між світами більше щілин, ніж у державному бюджеті.

Вони мовчки сиділи хвилин п’ять, поки Лін не наважилась спитати:

— Ви давно тут?

— Довше, ніж тобі варто знати. Але достатньо, щоб не втратити розум — і не втратити мету.
— І яка вона, мета?
— Знайти, що пов’язує ці світи. І, можливо… відчинити правильні двері. Але для цього мені потрібна одна людина. Хтось, хто ще не вкорінився у цей світ. Хтось з логікою. Зі знанням техніки.
— Хтось… як я?
— Можливо. Якщо ти не згориш на контрольній з зіллєваріння, — буркнула вона і підморгнула.

— До речі, як вас звати? — обережно спитала Лін.
— Називай мене професорка Етель. А якщо хтось питає — ти мене взагалі не бачила.
— Звучить дуже заспокійливо.

— А ще... — додала Етель, підводячись, — наступного разу не користуйся спільним чайником. Це був перший механізм, який я вмонтувала ще в юності. І він явно не розрахований на двох “чужих” одночасно.

І з цими словами вона зникла вглиб ряду книжкових стелажів, залишивши по собі запах грейпфруту і ще більше питань.У щоденнику Лін з’явився новий запис:

“Професорка Етель. Також з іншого світу. Можливо, 70+. Рівень небезпеки — середній. Рівень надії — вперше за рік: високий.”