Читати книгу - "Мері, Джек та сумний тунець., Юрій Крава"

З часу скандалу пройшов вже місяць і за весь цей час друзі не бачилися. Та насправді Мері сама намагалася уникати зустрічей. Вона не переставала кожного дня, окрім суботи та неділі, ходити до річки, навмисно вибираючи час коли Джек знаходився в школі. Дівчина сиділа наодинці, на їх с Джеком місці, спостерігаючи за поодиноким пожовклими листям, яке падало в воду і його несло за течією. Мері й сама відчувала себе, як те самотнє листячко, яке відірвало від свого дерева, що давало життя і тепер прямує в невідомість.
- Вибирай в якій руці.- Почула Мері знайомих голос за спиною.
Дівчина обернулася і побачивши Джека з витягнутими руками в перед, розплилася в посмішці. Увесь її сором, страх і незручність випарився, як і не було.
- В правій.- Мері торкнулася руки хлопця і миттю кулак розтиснувся і перед нею з'явилася вишнева цукерка. На іншій долоні лежала лимонна.
- Цього разу ти виграла найсмачнішу.
- Я вигадала, дещо краще.- Дівчина взяла свій виграш і затиснув цукерку між зубами, щосили стиснула щелепи. Спочатку вишневий льодяник не піддавався і Мері здалося, що скоріше її голова лусне ніж смаколик, та вона заплющила очі й сильніше стисла зуби. За мить почувся тріскіт і цукерка розпалася навпіл.- Тримай мою, а мені дай половину своєї.
Джек не міркуючи зробив з льодяником те саме, що й подруга. Як тільки дві половинки цукерки, які були наче з різних світів, опинились в роті, їх смаки змішалися, утворюючи новий, ні на що не схожий, унікальний смак.
-Це ти чудово вигадала. - Посміхнувся хлопець.
-Так. -Погодилась Мері. Вона собі уявила, що вони з Джеком як ті цукерки. І чомусь, вона себе ініціювала зі смаком лимона. Та не це важливо, а те що вони до зустрічі були "односмакові", а відтепер набравши один від одного чогось нового, стали геть інші, кращі, добріші й неповторніші.
Осінь проминула непомітно. Дерева остаточно лишилися свого листя і виглядали непривабливо. Та і річка без сонця, яке зʼявлялося дуже рідко, стала темною. Та вода, яка приносила стільки радощів дітлахам, та, правду кажучи, і дорослим також, залишилась там, влітку, а зараз її течія наганяла сум. Мері вже не приходила сюди кожного дня, бо швидко замерзала. Її куртка була стара й утеплювач в ній збився і зʼїхав до низу. Дісталася вона Мері, від материної знайомої, дочка якої вже виросла з тієї куртки. Насправді в той момент куртка виглядала дуже пристойно, та мати вирішила її попрати. Засунула в машинку й забула про неї, а пральна машинка сама не вимикалася, то й прийшлося тій нещасній куртці потеліпатися в ній годин з пʼять. А може й довше. Після цього вигляд в неї став не гарний.
З приходом холодів, Мері сиділа біля вікна і чекала Джека. Той приходив раз чи два на тиждень і це відбувалося в будні, як правило до дев'ятої години. Хлопець не заходив до неї до дому, а зупинявся навпроти її вікна махав рукою і чекав свою подругу.
Мері не знала в який саме день прийде хлопець, тому не покидала свій наглядовий майданчик кожного дня до десятої години. А тільки потім, звісно ж розчарована, бралася за якісь справи.
Цього разу Джек зʼявився набагато пізніше. Він не гукав її, не кидав каміння у вікно, а просто чекав на тому самому місці де й зазвичай. Не зрозуміло скільки ще б прийшлося йому пробути під пронизливим холодним вітром, якби дівчинка, проходячи повз вікна, не виглянула на двір. В ту ж мить, забувши про те чим займалася, Мері схопила куртку й вибігла.
-Привіт.- На обличчі дівчинки сяяла посмішка.- Ти сьогодні пізно.
-Я їду.- З сумом повідомив хлопець.
-А коли повернешся?- Хоч і без посмішки та все ж бадьоро запитала вона.
-Мабуть, ніколи.
-Це як?- Мері почала усвідомлювати усю трагічність ситуації.
-Ми їдемо в інше місто. Точніше сказати батьки хочуть мене звідси забрати.
-Нащо?
-Щоб я не міг з тобою зустрічатися. Вони кажуть ти на мене погано впливаєш.
-То через того тунця?
-Не тільки.- Джек замовк і понурив голову.
Мері терпляче чекала, дивлячись на свого друга очима, які наповнювалися сльозинками.
-Я прогулював школу й навмисно погано вчився. Я хотів, щоб мене залишили на другій рік в першому класі. Тоді б наступного року ми вчилися разом. Мама сварилась і жалілась, що я геть змінився. Вона не розуміє, що зі мною відбувається і де подівся той добрий, слухняний хлопчик. Я відверто у всьому зізнався мамі.
Сльози текли по щоках дівчинки. ЇЇ розривало два почуття. Почуття розпачу за втратою друга. Іншим почуттям була вдячність. Такого відчайдушного вчинку і самопожертви для неї ніхто не робив. А вони знайомі лише пів року. Ці два почуття наче боролися в Мері, розриваючи грудну клітину. Їй хотілось, щоб він не робив таких необдуманих вчинків, та при тому саме вони доводили його ставлення до дівчинки.
-Мені треба бігти. Скоро батьки з роботи повернуться і краще мені бути вдома, бо я під домашнім арештом.
Мері нічого не відповіла, лише знизала плечима.
-Не будь така сумна, як та риба в банці.- Джек посміхнувся Мері й вона, крізь сльози все ж змогла йому відповісти навзаєм.
-В котрій ви від'їжджаєте?- Відчайдушно викрикнула дівчинка коли Джек був вже за квартал від неї.
-О десятій ранку.
Напівдесяту Мері була вже біля будинку, де мешкав Джек. Вона заховалась в кущах, які росли на ділянці навпроти. На її щастя, господар не дуже за ними наглядав і вони розрослися як у вишину, так і завширшки. Потраплять на очі дорослим, які саме в ній бачили корінь їхніх негараздів, дівчинці не хотілося і ці кущі стали у пригоді. Вона забралась в саму гущу і розгледіти її було неможливо, ні з якого боку. При цьому вона усе бачила пречудово.
Підʼїхала велика вантажівка, як раз в той час, коли двері відчинилися і на вулицю вийшов голова родини, з двома великими валізами. Він поклав їх до багажного відділення свого автомобіля і почав скеровувати вантажівку, подаючи знаки водію, щоб тому було зручніше запаркуватися.
За хвилину двигун заглушили й з кабіни, окрім водія, вийшло ще двоє чоловіків. Батько Джека сказав щось, що Мері розчула, і всі зникли всередині будинку.
Пів години не відбувалося жодного руху, та Мері не на мить не відвела погляду. Гілки кололи її зі всіх сторін, тіло чухалося, а по ногах повзали мурахи, які інколи кусалися. Ні кліпнув і оком, вона не звертала уваги на незручності.
Знов зʼявився батько, а за ним і інші члени родини. Кожний з дорослих виносив по валізі, а Джек тримав в руках клітку з хомʼяком. Поки батьки намагалися розмістити речі, хлопець рискав очима навкруги. Він сподівався наостанок побачити свою подругу. Побачити ту, до якої привʼязався дуже сильно. Так сильно, що йому здавалося, ніби знав Мері з самого народження. Наче вона його сестра. І не просто родичка, а рідна душа, яка розуміє його як ніхто. На жаль мати пояснила таку синову привʼязаність, тим що той з самих ранніх років тягнув до дому безхатніх тваринок.
-Мама подивись, вони такі нещасні. Невже в нас не вистачить для бідолашного створіння шматка хліба чи миски каші.- Казав Джек, кожного разу як зʼявлявся з новою тваринкою.
Правду кажучи, на відміну від інших дітей, які божаться, а за тиждень забувають свої обіцянки, Джек завжди піклувався про підопічних. Матері не було за що дорікнути сина.
Може такий характер хлопця і зіграв свою роль, коли він вперше побачив дивну дівчину, яка витріщалася на рядки консервів в магазині, та все ж він був упевнений, що відчуває до неї геть інші почуття, ніж до бідолашних тварин. Що то за почуття він гадки не мав, але йому до того не було ніякого діла. Головне їм добре вдвох.
Як не крутив головою Джек, та як не видивлявся, все було марно. Мері бачила, що він шукає саме її та вийти зі схованки в неї не вистачило сміливості. Вона так і сиділа серед гілок, листя та кусючих комах. Останнім також було не солодко, бо на них лився солений дощ із дівочих сліз.
Після того як родина всілась в авто, загарчав двигун і машина виїхала заднім ходом на дорогу. Постоявши декілька секунд нерухомо, машина рушила вперед. Мері не витримавши, вибігла на проїжджу частину й в задньому склі машини, що віддалялась, побачила лице свого друга. Він махав рукою й посміхався. Дівчина не побачила лише однесеньку, вже не дитячу, а чоловічу, скупу сльозинку, яка стікала по його щоці.