Читати книгу - "День гніву"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Розпалить, Григорію Федоровичу, — погодя мовив Болотов, — розпалить пожар той чигринський сотник. Я його в ділі не бачив, але кажуть, що це не Остряниця й не Павлюк. Сто тисяч піде за ним. Все рушить за ним…
— Може, й рушить, Іване Васильовичу, а може, й ні, — сказав Кунаков, — кому охота в петлю лізти. Черкас лінивий. Почухається, пометикує й махне рукою: мовчи лихо, аби тихо. Я черкаську натуру знаю.
— Злобляться до остервеніння, думний дяче. Ти тепер України не пізнаєш. Крик і стогін народний уподобляється грізній тучі всеповергаючій. Хватить польського ярма…
Болотов порвисто крикнув, аж мочимордна шляхта обернулась. Кунаков його втишив. З Литвою не треба займатись, її не треба дражнити.
— Бачив я коверзування польське в Україні, Григорію Федоровичу, — сказав Болотов, — яко гарпії, зо шкурою поїдають християнський народ, в кочі запрягають, повіриш?
— І повезе їх народ, — посміхнувся Кунаков, — Потоцький восковими зробить бунтарів. Вишневецький їх у бидло зовсім оберне…
— Пани, пресуча їх мать! — крикнув Болотов. — Григорію Федоровичу, згадаєш моє слово, коли прозрієш! Нощно і денно моли государя подати черкасам поміч. За віру, за єдинокровних і наших братів… — Кунаков випив браги, гикнув, обтер вуса. Вперся синіми-синіми очима, де й добрість, і лукавість, вперся просто в Болотова.
— Когда б государь наш і захотів дати поміч Хмельницькому, то я — думний дяк Кунаков — денно й нощно буду його всовіщати: ні одного рубля, ні одного стрільця, ні одного сокола не послати на українний рокош. Воздержимось, аки можна, і тоді тільки рушимо, коли й ляхи, й черкаси скривавляться до краю. До того часу, — він зсунув уперті брови, — Іване Васильовичу, остав предерзостні мислі.
— Но пошто, Григорію Федоровичу; я пользи хочу для нашого государства.
А тоді Кунаков нагнувся до нього й зашепотів гарячим своїм, тучним шепотом:
— Мислей не знаєш ти Богдашки Хмельницького, боярине. Може, це вор воров. Може, дай йому вікторії, то він не токмо по Віслу займе, але й Москвою затрясе, от што, боярине. Єсть же в тому укріпленії черкасов польза для московского государства?..
Болотов мовчав і слухав його. Не знав, що відказати йому. А Кунаков позіхнув і перехрестився широким хресним знам’ям. Товсті були пальці у нього, з білявими волосками.
— Добре годують литвини, чортові душі, Іване Васильовичу, уконтентували медвяно…
Шрам поперек усієї губи, шрам з-під Смоленська, блід на обличчі Болотова. Може, й правду говорив думний дяк?..
* * *
Полум’яні лілеї у Дніпровій сазі, на Бецькому острові розтанули в темені. Щезли кармазинові мотилі, золотобагряні жуки. Здаля горіли козацькі вогнища, здаля шуміли табори. А туман знявся з плавнів, пішов по водах, сірий туман. Світало.
2
— Має хто звір’я? Віддай шкуру панові. Риба в кого є — давай данину панові. Воєнні користі, кров’ю твоєю здобуті, й ті мусиш панові віддати, який кінь чи оружжя буде в козака. А ще же когда случиться на козака вина й малая, то в казнях невірних превозхождаху мучительством. Правда тому, панове, що речу?
— Правда! Правда твоя, бурсаче!..
— Панщина до п’яти днів на тиждень!
— В барщині то й неділеньки святої нема.
— Хлопи, бидло прозивають…
— Ось, людкове, християнська братіє, що нам роблять пани, ось як знущаються…
Крізь юрбу сироматні[23], голоколінків Томаківського острова, до воза, де стояв дебелий парнюга, званий бурсаком, із носом, мов слива, й чорним тонким вусом, протиснувся голомозий. Без шапки, босоніж, в одній серм’язі зверх голого тіла, порепаний від вітру, зчорнілий від побігу. Скинув свиту, скочивши на колеса, показав спину — аж чорну, таку посмагану.
— За жолудне, що не дав, жолуді збирав, щоб помолоти на жорнах, діточкам попоїсти, ось що, панове отамання, від його мості пана Пронського, щоб він і діти, і внучата, й правнучата його поздихали від безвітря, безводдя, щоб чума їх пожерла!..
— Пронський, знаємо, знаємо… В того й рогате беруть, і ставщину[24], й спасне[25], й сухомельщину[26], й поємщину[27]…
— Й дудок[28] беруть, сацюги…
— Слово, — крикнув бурсак і знов скочив на воза, — что єсть мучительство фараона противу поляков тиранству?..
— Свого вдома не маєш, хіба опріч жони…
— Бре’! І жону твою затягне собі в альков, коли йому забагнеться.
— Чума, браткове…
— Щоб їх пранці поїли, краще аркан, ніж пан!..
Від воза, як зайняв, таборились збігці й козаки. Під скелею, що розбивала хвилі, під велетенськими лопухами, а їх тіні ставали великі, як від дерев, лежали люди покотом на кожухах, біля возів парскали коні, степові, кошлаті, тарпанні, басували де-не-де бахмати[29], а на возі димили друзі люльками. Об стару грушу сперли сотки кіссів, тут же коваль перегартовував коси й ржаві шаблі. Ставало завізно й глітно. За ці ночі набились із того боку сотні нових збігців.
…А козацька хата соломою не покрита,
присьбою не обсипана
і дровець ні поліна… —
скиглили лірники біля кітлів[30]. Підсліпуваті, підіймали голови, як гусаки, тягнулись до світла. Другого заїдала нужа, й сорочки в лірників подубіли, просмолені вщерть.
…А жінка моя горя зазнала,
Всю зиму боса ходить,
Горшком воду носить,
З половика дітей поїть…
— Звідкіля, божі люди?..
— З-під Полонного, братику… Красногуз Потоцький жити не дає, суча мати його породила на світ, жидам церкву віддав, всіх божих людей женуть, в кочі запрягають.
— Але кара буде, людкове, страшна кара з Карпат підведеться, — загудів другий дід. — Вершник виїде на шпиль, сам-друг, а на сідлі везе потвору, сиріч єхидну, хоч голова в неї людська. Вергне тую потвору в Дунай-ріку, а сам оберне своє лице, ще страшніше, бо се смерть. Се загибель панам…
— Слухай, сірома, слухай і запам’ят[ов]уй…
…Та вже шаблі заржавіли,
Мушкети без курків,
А ще серце козацькеє
Не боїться турків…
Не всі слухали муркотіння лірників. Коло них збирались здебільше літні й вже випочилі на базавлуцькому безділлі уходці. Іншим було не до них. Купами стояли одні довкруги казанів, ждучи каші, вихудлі вщерть; деякі з них ледве ходили, інші сиділи, підобгавши ноги, хто голий, хто в жовтій од глини сорочці, хто в сірому шкаматті. Висушені, як тарані, з позападалими сльозоточивими очима, з костомахами, що випирали з чорнілого тіла. Вошва їх обсідала, з гирей[31] змітали їх пригорщами, ятрились у вередах[32] їм ноги, сині чиряї з довгого перебування у воді випинались на шиях, червиве й покалічене було те братство.
— А то б саламахи достати, — зітхав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «День гніву», після закриття браузера.