Читати книгу - "Персі Джексон та Викрадач Блискавок"

— Сер, я не можу знову знехтувати своїми обов’язками, — хвилювався Гровер. — Ви знаєте, що це може означати.

— Ти нічим не нехтував, Гровере, — м’яко мовив містер Бранер. — Так чи інакше, але я все одно зрозумів би, хто вона така. А тепер давай краще подбаємо про те, щоб Персі дожив до наступної осені.

Підручник із міфології випав у мене з рук і гепнувся на підлогу.

Містер Бранер замовкнув.

Серце калатало в грудях. Підібравши книжку, я позадкував по коридору.

За освітленими скляними дверима кабінету містера Бранера з’явилася тінь, набагато вища за мого вчителя, прикутого до інвалідного візка, яка тримала в руках щось схоже на лук.

Відчинивши найближчі двері, я прослизнув усередину.

За мить я почув кроки по коридору, ніби хтось ступав дерев’яними чоботами, потім тихе дихання, ніби якась тварина обнюхувала двері, за якими я сховався. Чийсь кремезний темний силует постояв перед дверима, пройшовши потім далі.

Піт струменів у мене по шиї.

Десь у коридорі пролунав голос містера Бранера:

— Нікого, — пробурмотів він. — Нерви у мене зовсім здали після зимового сонцестояння.

— У мене теж, — відгукнувся Гровер. — Але можу присягнутися…

— Повертайся до себе, — наказав містер Бранер. — Завтра у тебе буде довгий і важкий день.

— Краще не нагадуйте.

Світло в кабінеті містера Бранера згасло.

Мені здалося, що я просидів у темряві цілу вічність.

Нарешті я вислизнув у коридор і повернувся до себе.

Гровер лежав на своєму ліжку, занурений у конспекти з латини, ніби й не підводився.

— Привіт, — кинув він заклопотано. — Готовий до тесту?

Я нічого не відповів.

— Маєш поганий вигляд. — Він спохмурнів. — Чи все гаразд?

— Просто… стомився.

Я відвернувся, щоб він не побачив виразу мого обличчя, і почав укладатися спати.

Із того, що я почув унизу, я нічого не зрозумів. Хотілося б вірити, що все це мені просто примарилось.

Але одне було ясно: Гровер і містер Бранер вирішували щось за мене без мого відома. Вони вважали, що мені загрожує якась небезпека.

Наступного дня, коли я виходив із класу після тригодинного іспиту з латини і перед очима у мене вертілися всі грецькі й римські імена, які я перебрехав, містер Бранер гукнув мене.

На якусь мить я навіть злякався: невже він дізнався про те, що вчора ввечері я підслухав його розмову з Гровером? Але справа виявилась в іншому.

— Персі, — розпочав містер Бранер, — не переймайся через те, що доводиться кидати Йєнсі. Це… це на краще.

Попри те, що промовляв він щиро, співчутливо, його слова все ж таки стурбували мене. І хоча він сказав це стиха, решта учнів, які завершували тест, могли його почути. Ненсі Бобовіт їдко посміхнулась і скривила губи, імітуючи повітряний поцілунок.

— Добре, сер, — пробурмотів я.

— Я хочу сказати… — містер Бранер розгойдував свого возика, ніби не був певен, як саме продовжити. — Це місце не дуже підходить для тебе. І це була лише справа часу.

У мене запекло в очах.

Мій улюблений учитель перед усім класом визнає, що я й не міг впоратись. Перед цим він цілий рік казав, що вірить у мене, і ось тепер вважає, ніби я вартий того, аби мене виперли.

— Звичайно, — відповів я, тремтячи.

— Ні, ні, — сказав містер Бранер, — я все наплутав. Я намагаюсь довести, що… ти незвичайний хлопець, Персі… Це не має ніякого стосунку…

— Дякую! — вигукнув я. — Дуже вам дякую, сер, що нагадали про це.

— Персі…

Але я вже втік.

В останній день семестру я запхав свої речі у валізу.

Решта учнів дратували мене, обговорюючи свої плани на канікули. Один збирався автостопом дістатися Швейцарії. Інші вирушали у місячний круїз Карибами. Так само, як я, вони були малолітні злочинці, але заможні малолітні злочинці. Їхні батьки обіймали важливі посади, були послами або знаменитостями. Я був ніхто, і звали мене ніяк.

Вони запитали, що я збираюся робити влітку, і я сказав, що повертаюсь до міста.

Але чого я не сказав їм, так це те, що влітку мені доведеться вигулювати собак або продавати передплату на журнали, а у вільний час — переживати, чи потраплю я до школи восени.

— Ого! — сказав один із них. — Це круто!

І вони продовжували розмовляти, ніби мене й не було поруч.

Єдиний, з ким я не наважувався прощатися, був Гровер, але, як з’ясувалося, робити цього не довелося. Він замовив квитка до Манхетена на той самий автобус, що й я, тож ми знову опинилися разом і разом їхали в місто.

Під час подорожі Гровер щоразу визирав у прохід, стежачи за рештою пасажирів. Я зметикував, що він постійно нервує і смикатися він почав, щойно ми виїхали з Йєнсі, ніби чекаючи: має статися щось недобре. Спочатку я подумав, що він хвилюється через те, що хтось почне його дражнити. Але в автобусі дражнити його було нікому.

Врешті-решт мені набридло стримуватись:

— Видивляєшся тих, хто знає? — значливо мовив я.

Гровер замало не підстрибнув на сидінні.

— Що… що ти маєш на увазі?

Я зізнався, що підслухав його розмову з містером Бранером увечері перед іспитом.

У Гровера забігали очі.

— І що саме ти встиг почути?

— Ну, не так щоб дуже багато. Що це за межа — літнє сонцестояння?

Він здригнувся.

— Слухай, Персі… Я просто хвилювався за тебе, розумієш? Я маю на увазі твої галюцинації про математичок, які обертаються на злих духів…

— Гровере…

— Тому я пояснював містерові Бранеру, що, можливо, у тебе просто був стрес, і що ніякої місіс Додз не було й…

— Ех, Гровере, брехати ти все одно не вмієш.

Гровер зашарівся.

— Візьми це собі, добре? — Він витяг із кишені на сорочці засмальцьовану картку. — На той випадок, якщо я тобі знадоблюся влітку.

Текст на картці був набраний хитромудрим шрифтом — справжня мука для моїх очей, що страждають на дислексію, — але врешті-решт мені вдалося розібрати щось на зразок цього:

Гровер УНДЕРВУД

Хранитель

Пагорб напівкровок

Лонг-Айленд

Нью-Йорк

(800) 009-0009

— Яких ще напів?…

— Тихіше, прошу! — благально вирік Гровер. — Це моя, так би мовити, літня адреса.

Серце у мене завмерло. Отже, Гровер мав літній будинок. Я навіть подумати не міг, що його родина може бути так само заможною, як і в решти учнів Йєнсі.

— Гаразд, — похмуро відповів я. — Можливо, якось зазирну до твого маєтку.

Гровер кивнув.

— Або… або коли я тобі знадоблюся.

— А чого це раптом ти мені знадобишся?

Запитання пролунало різкіше, аніж мені того хотілося.

Гровер знову зашарівся.

— Слухай, Персі, річ у