Читати книгу - "Безсоння"

— Добриво, — підтвердив Товстун, повертаючись до Ральфа, і додав: — У цього хлопця з головою не все гаразд. Ви згодні?

— Просто він спантеличений, — зніяковіло відповів Ральф, нахиляючись до кузова. Він постукав по кришці діжки, тоді повернувся до Еда. — Діжки з добривом, — сказав він. — Тепер ти задоволений?

Відповіді не було. Повільно піднявши вгору праву руку, Ед заходився терти другу скроню. Так, наче його нестерпно діймає мігрень.

— Тепер ти задоволений? — Ральф м’яко повторив своє запитання.

Ед на мить прикрив очі, а коли знову розплющив їх, Ральф помітив у них вологий блиск, немов підступили сльози. Ед обережно облизнув язиком спочатку один кутик рота, тоді інший. Кінчиком шовкового шарфа він витер чоло, при цьому Ральф помітив вишиті по краях шарфа китайські ієрогліфи.

— Мені здається… Можливо… — почав було Ед, але одразу замовк. Зіниці його знову розширилися, і погляд став таким, який так не сподобався Ральфові. — Діти! — різко вигукнув він. — Ти чуєш мене? Діти!

Ральф знову притиснув його до машини — вже втретє чи вчетверте, він збився з ліку.

— Про що ти, Еде? — Раптом у голові Ральфа спалахнуло: — Щось сталося з Наталі? Ти хвилюєшся за Наталі?

Хитрувата, підступна усмішка скривила губи Еда. Він глянув мимо Ральфа на Товстуна:

— Виходить, добриво? Що ж, якщо це так, ти ж не будеш заперечувати і відчиниш одну з діжок?

Товстун неспокійно глянув на Ральфа.

— Хлопцеві потрібен лікар, — промимрив він.

— Можливо. Але мені здалося, що він заспокоюється… Чи можеш ти відкрити одну з діжок? Можливо, від цього йому полегшає.

— Звичайно, без проблем. Назвався грибом — лізь у кузов.

Ще один спалах блискавки, ще один гуркіт грому — цього разу він, здалося, прокотився по всьому небу, — і перша холодна крапля дощу впала на пітну шию Ральфа. Ліворуч від нього Дорренс Марстеллар, стоячи біля майданчика для пікніків із книгою в руках, стривожено дивився на всю трійцю.

— Здається, зараз поллє як із відра, — зіщулився здоровань, — а я не можу допустити, щоб усе це добро намокло, інакше почнеться хімічна реакція. Так що дивіться швидше. — Просунувши руку між діжками, він дістав ломика. — Мабуть, я такий же божевільний, як і він, якщо роблю це, — сказав водій Ральфові. — Я їхав додому, думаючи про своє. А він збив мене.

— Нумо, відкривай, — перебив його Ральф. — Це займе не більше секунди.

— Так, — кисло промимрив здоровань, піддіваючи пласким кінцем ломика кришку найближчої діжки, — але спогадів вистачить до кінця життя.

У цю мить знову прогримів грім, і здоровань не почув того, що мовив Ед Діпно. Ральф, однак, почув, і йому похололо в грудях.

— Ці діжки набиті мертвими дітьми, — поділився своєю думкою Ед. — Ось побачиш.

У голосі Еда було стільки переконаності, що поки здоровань відкривав кришку діжки, Ральф майже сподівався побачити переплетений клубок рук, ніг і маленьких безволосих голівок. Натомість побачив суміш білого і коричневого порошку. З діжки запахло чи торфом, чи хімікатами.

— Ну що? Тепер ти задоволений? — запитав здоровань, знову звертаючись до Еда. — Зрештою, я ж не Рей Джуберт і не цей маніяк Дамер. То що скажеш?

На обличчі Еда з’явився винуватий вираз, а коли вчергове прогримів грім, він увесь якось скулився. Нахилившись уперед, він простяг руку до діжки, тоді запитально глянув на здорованя. Ральфові здалося, що той кивнув майже співчутливо:

— Звичайно, торкнись, я не заперечую. Але якщо піде дощ, коли ти будеш тримати це в руці, затанцюєш не гірше від Джона Траволти.[3] Воно обпалює.

Ед сунув руку в діжку, зачерпнув трохи суміші й просіяв її крізь пальці. Він ошелешено подивився на Ральфа (була в його погляді й дещиця замішання), а тоді занурив руку аж по лікоть.

— Гей, — злякано закричав здоровань. — Це ж не коробка з крекерами!

На мить хитра усмішка знову з’явилася на обличчі Еда — вона, здавалося, промовляла: «Я знаю й не такі трюки», — а потім її знову змінила розгубленість, коли він не виявив нічого, крім добрива.

Ед витяг руку з діжки — брудна, вона пахла хімічною сумішшю. Ще одна блискавка сяйнула над злітним полем, за нею почувся оглушливий гуркіт грому.

— Витри це, поки не пішов дощ, — порадив здоровань.

Крізь опущене скло свого «форда» він дістав пакет серветок, вийняв кілька і простягнув Едові — той, немов у сні, почав стирати суміш із рук. А здоровань у цей час закрив кришку, вставивши її на місце одним ударом величезного кулачища і кинув швидкий погляд на потемніле небо. Коли Ед торкнувся рукава його білої сорочки, чоловік напружився, неспокійно глянувши на хлопця.

— Здається, я повинен вибачитися, — мовив Ед, і вперше тон його голосу здався Ральфові абсолютно чистим і розумним.

— Але ж ти й веселун, — полегшено реготнув здоровань, опускаючи покритий поліетиленовою плівкою брезент і зав’язуючи вузли швидкими, вмілими жестами.

Спостерігаючи за ним, Ральф подумав про те, яким же хитрим злодюжкою виявився час. Колись і він міг з такою ж легкістю й моторністю в’язати вузли. Він і зараз міг, однак тепер йому знадобилося б хвилини дві й, можливо, три його найулюбленіші лайки.

Здоровань поплескав рукою по брезенту, а тоді повернувся, схрестивши руки на своїх неосяжних грудях.

— Ви бачили аварію? — звернувся він до Ральфа.

— Ні, — моментально відреагував той. Ральф не мав ані найменшого уявлення, чому бреше, але рішення прийшло миттєво. — Я спостерігав за тим, як приземляється «Юнайтед».

На його подив, яскраві плями на щоках здорованя проступили ще різкіше. «Ти теж спостерігав за ним! — раптом подумав Ральф. — І не тільки за посадкою, інакше ти не став би так червоніти… Ти дивився й на те, як літак вирулює до терміналу».

Відтак він усе збагнув. Товстун вважав, що він сам винен у зіткненні, і побоювався, що поліцейські, які прибудуть на місце аварії, теж схилятимуться до цього. Він спостерігав за літаком і не помітив машини Еда, що стрімко виїхала з воріт на дорогу.

— Послухай, мені справді шкода, — щиро мовив Ед; вид у нього був не просто винуватий, а геть розчарований.

Ральф раптом піймав себе на думці про те, наскільки він довіряє своїм очам і чи справді розуміє хоч щось із того (гей, гей, Сьюзен Дей), що сталося тут… І ким, зрештою, була Сьюзен Дей?

— Я вдарився головою об кермо, — казав у цей час Ед, — і мені здається… Розумієш, у мені щось заклинило.

— Гадаю, так воно