Читати книгу - "Строк минає на світанку"

Нарешті вона відхилилась од дверей і, знімаючи капелюшка, кинула оком на тьмяне дзеркало в кутку. Ні, ще не скоро. Та й буде дуже прикро, коли це все-таки станеться.

Вона важко впала на стілець і скинула туфлі. Ноги даються людям не на те, що мусить ними робити вона. Хіба може людина отак без кінця танцювати!..

Вона встромила ноги у м'які пантофлі з безформними закотами і сиділа все так само нерухомо, безсило зронивши руки.

Попід стіною стояло старе, продавлене ліжко. Посеред кімнати, під лампочкою — стіл і стілець. На столі — конверт з маркою і надписаною адресою: «Місто Глен-Фолз, штат Айова. Місіс Енн Колмен». А поруч — аркуш поштового паперу. На ньому всього три слова: «Вівторок. Люба мамо!» — і нічого більше.

Закінчити листа — дрібниці, вона вже написала безліч таких листів. «У мене все гаразд. Вистава, в якій я граю, має великий успіх, і на неї важко дістати квитки. Вона зветься…» Можна поставити першу-ліпшу назву з газети. «Роль у мене не дуже велика, просто трохи танцюю, але в наступній виставі мені обіцяють роль із словами. Отже, бачите, мамо, за мене тривожитись нема чого…» І далі: «Прошу вас, не питайте, чи потрібні мені гроші. Це ж просто смішно. Самі бачите, я й вам трохи посилаю. Мала б посилати більше, бо платять мені цілком пристойно, але я трохи витратилася. В нашому ділі треба піклуватися своєю зовнішністю. А до того ж моя квартира. Вона дуже гарна, але коштує досить дорого. Та й негритянці, моїй служниці, платити доводиться. Але наступного тижня я неодмінно постараюся прислати більше…» І два доларових папірці ляжуть у конверт — папірці, невидимо зрошені її кров'ю.

Отак вона завжди писала. І цього листа могла б закінчити з заплющеними очима. Можливо, допише його завтра, коли виспиться. Так, треба буде дописати — він уже три дні лежить на столі. Тільки не сьогодні. Часом людина так стомлюється, що її охоплює зневіра. Буває несила навіть збрехати. І тоді між рядків може прохопитися…

Вона підвелась і пішла до ніші в задній стіні. Там стояв газовий таганець. Вона витерла сірника, повернула кран — і над конфоркою спалахнув голубуватий вінчик полум'я. Тоді взяла з полиці й поставила на таганець старий бляшаний кавник. Каву засипано ще вранці, коли не так тяжко рухатися. Перш ніж розстебнути й зняти сукню, вона підійшла до вікна запнути фіранку. І — прикипіла до місця.

Він усе ще стояв унизу. Там, на вулиці, біля будинку. Той, що проводжав її. Стояв край тротуару, наче не знав, куди йти далі. Був нерухомий, але, видно, не спокійний.

А проте, він зостався не через неї, бо не дивився вгору, не шукав її очима у вікнах і не заглядав у двері, в яких вона зникла. Він поводився так само, як і тоді, коли йшов з нею, — озирався на всі боки, напружено вдивляючись у темряву. Авжеж, почуття, що володіли ним, неважко було вгадати навіть з височини третього поверху. Він таки чогось боявся.

Його поведінка ще дужче роздратувала її. Чого йому треба? Чому він не йде звідси? Вона хоче здихатися їх усіх, хоче забути про них — усіх, хто хоч трохи причетний до тієї божевільні, до її пастки! А він — один із них.

Їй хотілося напастися на нього: «Забирайся геть! Чого ти там стовбичиш? Ану мерщій ходу, поки я не гукнула поліцая!..» О, вона знала, що казати, аби примусити людину піти!..

Та не встигла вона розчинити вікно, як…

Він глянув уздовж вулиці, в напрямі Десятої авеню. І вона побачила, як він здригнувся й зіщуливсь.

Ще мить — він метнувся вбік і зник з очей. Певне, сховався за дверима будинку.

Але що ж його так наполохало? Вулиця внизу, як і раніш, була безлюдна й темна, мов револьверне дуло; тільки світло поодиноких ліхтарів скісно лягало на тротуар.

Вона стояла, притулившись обличчям до шибки: вичікувала й спостерігала. Нараз у темряві замаячіла невиразна біла пляма. Ще кілька секунд, і все стало зрозуміле — то був патрульний поліційний автомобіль. Він їхав тихо, з вимкнутими фарами, щоб застукати злочинців на гарячому. Не мав на меті нічого певного, нікого не вистежував. Просто їхав собі й завернув сюди, цілком випадково.

Ось він уже поминув будинок. Їй раптом схотілося відчинити вікно й гукнути їм, щоб зупинилися, сказати: «Отам, за дверима, ховається якийсь тип. Спитайте його, що він замислив». Та вона не зрушила з місця. Навіщо? її анітрохи не обходили його справи, та, зрештою, так само не обходили її і справи поліції.

Автомобіль поїхав далі й зник за рогом.

Вона почекала хвилин зо дві, щоб побачити, як він вийде з будинку. Та він не виходив. На тротуарі перед дверима нікого не було. Отже, він ховався десь на сходах. Певне, зовсім перелякався.

Нарешті вона запнула фіранку й відійшла од вікна. Але роздягатися не стала. Наблизилася до дверей і прислухалась. Відтак поволі відчинила двері. Вийшла на сходову площадку й, нечутно ступаючи у своїх м'яких пантофлях, рушила до поруччів; обережно нахилилася і поглянула вниз, у тьмяно освітлений глибокий колодязь, на саме його дно.

І там, унизу, побачила його. Він сидів згорбившись на долішніх східцях. Був без капелюха. Мабуть, зняв його і поклав поруч себе. Сидів спокійно, тільки раз у раз куйовдив рукою волосся.

Сама не знаючи навіщо, вона раптом засичала — не дуже голосно, але так, щоб він почув.

Він здригнувся, схопивсь на ноги й злякано подивився вгору. І побачив над бильцями її обличчя.

Вона подала йому знак піднятися. Він зараз же зник з очей, але вона чула, як він швидко йде нагору, переступаючи через східці. А невдовзі показався на останньому переході й от уже, відсапуючись, стояв проти неї. Дивився на неї запитливо і водночас неначе з якоюсь надією.

Він був молодший, ніж їй спершу здалося. Молодший, ніж у тій душогубці. Там, либонь, сама обстановка надає їм лиховіснішого й бувалішого вигляду, ніж насправді.

— Що скоїлося, хлопче?

Вона переступила межу, що її сама собі створила, і тому говорила як могла грубо. Він сказав:

— Н-нічого… Я… Я вас не розумію… — І затнувся. Та зрештою здобувсь на відповідь: — Просто я сів трохи відпочити.

— Авжеж, — промовила вона незворушно. — Люди, яких ніщо