Читати книгу - "Сага про Єсту Берлінга"

Шведська критика складає дуже високу оцінку мові й стилеві Сельми Лагерлеф. Видатна сучасна шведська письменниця Сара Лідман пише, що й нині лишається загадкою, як письменниця зуміла «віддати такі бурхливі почуття такими спокійними словами».

Сельма Лагерлеф не раз наголошувала на тому, що не належить ні до яких політичних угруповань, але це не заважало їй чуйно прислухатися до вимог тогочасного суспільного життя й ставати в обороні поступу. Вона брала участь у жіночому русі й підтримувала боротьбу жінок за виборче право, за визнання їхньої волі й незалежності. Відома її промова на Міжнародному жіночому конгресі в Стокгольмі 1911 року, в якій вона палко виступила проти вад тодішнього суспільства.

Все своє життя Сельма Лагерлеф виступала проти війни — щоправда, з позицій пацифізму. Вона відкидає всі війни взагалі, не поділяючи їх на справедливі й несправедливі, загарбницькі й визвольні.

Ще в «Сазі про Єсту Берлінга» вона засуджує війну як акт насильства, як злочин супроти людської природи. Один з героїв роману, Ян Гек, карається все життя за те, що, побувавши на війні, чинив насильство, проливав кров. У романі «Проклятий», написаному в роки першої світової війни, Сельма Лагерлеф створює трагічну колізію: герой, полярний мандрівник, затаврований прокляттям, від нього всі відцуралися за те, що він під час невдалої експедиції, майже божевільний з голоду, несамохіть поживився людським м’ясом. Письменниця робить висновок: коли це такий страшний гріх, то що казати про війну, де поле бою всіяне трупами?

Сельма Лагерлеф бере участь у роботі міжнародної антимілітаристської організації прогресивних діячів культури «Кларте», виступає проти війни на різних зборах, конференціях і конгресах. Особливо посилилась її антивоєнна діяльність в останні роки життя, коли в світі з’явилася примара фашизму.

Письменниця в своїх виступах попереджає про загрозу нових загарбницьких воєн, допомагає антифашистам і емігрантам з фашистської Німеччини. Так, скажімо, тільки завдяки Сельмі Лагерлеф пощастило 1940 року вирвати з концтабору і переправити до Стокгольма відому німецьку поетесу Неллі Сакс (1891–1970), майбутню лауреатку Нобелівської премії (1966).

Письменниця не раз переживала хвилини сумніву, скептицизму, розпачу, але до самої смерті пронесла віру в вище призначення людини, в те, що людина за природою своєю істота моральна, здатна відрізняти добро від зла. «За блискучим фасадом садиби в Морбака, — пише шведський критик Альрік Густавсон, — стомлена, славна жінка провадила свою останню духовну боротьбу, певна лише того, що людина з натури дуже добра і що її найпершим обов’язком було жити й писати, аби світло добра не погасло назавжди у щораз густішому мороці, що огортав брутальний, сповнений загрози війни світ двадцятого сторіччя».

Український читач уперше познайомився з творчістю Сельми Лагерлеф 1903 року, коли у львівському «Літературно-науковому віснику» було надруковане її оповідання «Скарб цісаревої» в перекладі Івана Франка. Наступного року в тому ж часописі з’явилися «Чуда антихриста», а далі «Королеви Кунгагели» (1909), «Ельзаліль (Скарб пана Арне)» та «Інгрід» (обидві 1910). 1911 року ці три останні речі вийшли в Києві окремою книжкою.

Згодом з’явилися друком дві книжечки Сельми Лагерлеф: «Три оповідання про Христа» (Полтава, 1918) і «Мати» (Катеринослав, 1919). Крім того, вийшла одна книжечка в Ужгороді: «Старенька мати» (1936), та дві у Львові: «Різдвяні рожі» (1929) і «Хустина Вероніки» (1930). Всі ці переклади роблено не з оригіналу, а з німецьких та російських версій. Нині вони мають тільки історико-літературне значення.

1964 року у видавництві «Веселка» вийшла в перекладі зі шведської мови повість Сельми Лагерлеф «Чудесна мандрівка Нільса Гольгерсона з дикими гусьми». Тепер наш читач може ознайомитися з двома найкращими книгами видатної письменниці-гуманістки, чия творчість назавжди ввійшла до золотої скарбниці світової літератури.

Ольга СЕНЮК

САГА ПРО ЄСТУ БЕРЛІНГА

ВСТУП

І. СВЯЩЕНИК

Нарешті священик стаов на казальниці.

Парафіяни попідводили голови. О, таки з’явився! Хоч ця неділя не змарнується без служби божої, як змарнувалася минула, та й не одна перед тим.

Священик був молодий, стрункий, високого зросту і препишної вроди. Якби одягти його в панцир, укоронувати йому голову шоломом і припнути меча, а тоді віддати той образ у мармурі, то він би не поступався найкращим античним взірцям.

Священик мав глибокі очі скальда[1] й округле, міцне підборіддя воїна, все в нього було гарне, доладне, виразне, зігріте генієм і натхненням.

Угледівши його такого, люди в церкві якось дивно принишкли. Вони більше звикли бачити, як він, ледве на ногах тримаючись, виходив з корчми разом з веселими приятелями, такими, як Беренкройц, полковник з густими білявими вусами, або дужий велетень, капітан Крістіан Берг.

Він так розпився, що вже не один тиждень нехтував своєю службою, і парафіянам довелося поскаржитись на нього, спершу до пробста[2], а тоді й до епіскопа та капітула. І ось тепер епіскоп приїхав подивитися, що тут робиться, і вчинити суд. Він сидів на хорах, оточений духовними вихователями з Карлстада та священиками з навколишніх парафій, і на грудях у нього блищав золотий хрест.

Безумовно, поведінка цього священика переступала дозволені межі. Тоді, у двадцятих роках дев’ятнадцятого сторіччя, не вельми прискіпувались до пияцтва, але ж він через горілку занедбав свою службу, отож хай тепер її втратить.

Він стояв на казальниці й чекав, поки затихне остання строфа псалма.

І, стоячи так, усвідомив, що в церкві зібралися самі його вороги, геть на всіх лавках. І серед панства на криласі, і серед селян унизу, і серед конфірмандів на хорах були його вороги, самі вороги. Ворог натискав педаль органа, ворог грав на ньому. На лавці церковних опікунів теж були вороги. Всі ненавиділи його, — від малих дітей, що їх принесли в церкву, до церковного сторожа, солдата з негнучкими суглобами, що воював під Лейпцігом[3].

Священикові хотілося впасти на коліна й просити в них милосердя.

Та наступної хвилі його посіла глуха лють. Він добре пам’ятав, як рік тому вперше піднявся на цю казальницю. Тоді над ним не тяжіло жодне тавро, а тепер він стоїть перед людиною з золотим хрестом на шиї, що приїхала судити його.

Поки він читав вступний текст, до обличчя йому, хвиля за хвилею, припливала кров. То був гнів.

То правда, що він пив, але хто має право судити його за це? Чи хтось бачив церковний будинок, де йому доводилось мешкати? Смерековий ліс, темний і понурий, підступав до самих його вікон. Вода просякала крізь почорнілий дах і текла