Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Відродження 📚 - Українською

Читати книгу - "Відродження"

875
1
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Відродження" автора Стівен Кінг. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 113
Перейти на сторінку:
але й татових слів не спростовувала. Наша церква була більша за шілоїтську, але дуже проста. А ще на ній не було шпиля. Правда, колись був, у давніші часи, 1920-ті чи десь так, але налетів ураган і зніс його.

Ми з преподобним Джейкобзом пройшли ґрунтовою під’їзною доріжкою. Я з цікавістю подивився на його синій «Плімут Бельведер», дуже круту машину.

— Механічна коробка чи автомат? — спитав я.

Він здивовано глянув на мене, та потім розплився в усмішці.

— Автомат. Це подарунок на весілля від тестя й тещі.

— А теща — це така погана людина, про яку в анекдотах розповідають?

— Моя — так, — розсміявся він. — Ти любиш машини?

— Ми всі їх любимо, — відповів я, маючи на увазі всіх у своїй родині… хоча про маму й Клер трохи перебільшив, напевно. Жінки наче не до кінця розуміли засадничу крутизну машин. — Коли тато поремонтує Ракету Доріг, то випробує її на Спідвеї[12] у Касл-Року.

— Серйозно?

— Ну, не він сам. Мама сказала, що йому не можна, бо це дуже небезпечно. Хтось інший. Може, Двейн Робішод. У них із мамою і татом крамничка «Брауніз». Торік він ганяв на Спідвеї, але в нього двигун загорівся. Тато каже, він собі підшукує нову машину.

— А Робішоди ходять до церкви?

— Е-е…

— Я вважатиму, що це відповідь «ні». Заходь у гараж, Джеймі.

Усередині лежали густі тіні й пахло цвіллю. Я трохи побоювався тих тіней і того смороду, але Джейкобза вони наче не турбували. Він завів мене глибше у морок, потім зупинився і на щось показав пальцем. І побачене змусило мене охнути.

Джейкобз лише злегка всміхнувся — так, як це роблять люди, коли чимось пишаються.

— Ласкаво просимо на Погідне озеро, Джеймі.

— Ого!

— Я зібрав його, поки чекаю приїзду Петсі й Моррі. У мене багато хатньої роботи, та я вже чимало й зробив, наприклад, полагодив помпу в криниці, але поки Петс не приїде з меблями, у мене зв’язані руки. Твоя мама, друзяко, і жінки з комітету жіночої допомоги навели неймовірний лад у домі. Містер Латур їздив на роботу з острова Орра[13], і в цьому будинку ще до початку Другої світової ніхто не жив. Я їй подякував, але я не проти, якщо ти подякуєш іще раз.

— Авжеж, ще б пак, — кивнув я, але, здається, так і не переказав цієї другої подяки, бо практично не чув, що він мені сказав. Усю мою увагу притягував до себе стіл, який забирав майже половину гаражного простору. На ньому розкинувся зелений макет ландшафту, поряд із яким гора Череп мусила б згоріти від сорому. Відтоді я бачив чимало таких макетів (здебільшого у вітринах іграшкових магазинів), але по них завжди бігали хитромудрі електричні поїзди. На столі, який влаштував преподобний Джейкобз, не було поїздів, та й то був власне не стіл — просто листи фанери на кількох поставлених поряд козлах для пиляння дров. А на фанері розлягалася сільська місцевість у мініатюрі, близько дванадцяти футів завдовжки і п’яти завширшки[14]. Через увесь обшир по діагоналі марширували високовольтні опори заввишки вісімнадцять дюймів[15], а найбільше місця займало озеро зі справжньою водою, що навіть у напівмороці зблискувало яскраво-синім.

— Доведеться скоро його розібрати, — сказав священик, — бо інакше не зможу завести машину в гараж. Петсі це не сподобається.

Він нахилився, сперся долонями на коліна й став пильно вдивлятися в положисті пагорби, ниткоподібні високовольтні лінії, велике озеро. Біля води паслися пластмасові вівці й корови (з масштабу вони суттєво вибивалися, але я цього не помітив, та навіть якби й помітив, не зважав би). Ще там стояло багато вуличних ліхтарів, хоч мене це трохи здивувало, бо ні містечка, ні доріг, які вони могли б освітлювати, не спостерігалося.

— Думаю, ти міг би розгорнути тут зі своїми солдатиками велику битву, правда?

— Ага, — сказав я. І подумав, що міг би розгорнути тут цілу війну.

Джейкобз кивнув.

— Але цього не буде, бо на Погідному озері всі з усіма ладнають і битися не дозволено. Тим-то воно схоже на рай. Щойно я розпочну заняття в групі молоді, перенесу озеро в підвал церкви. Може, ти й твої брати мені допоможете. Думаю, дітлахам воно сподобається.

— Авжеж, сподобається! — сказав я і додав щось таке, що чув від свого батька: — А то, коти в манто!

Розсміявшись, він поплескав мене по плечу.

— А тепер хочеш побачити справжнє диво?

— Мабуть, — завагався я, бо впевнений не був. Прозвучало це так, наче диво може бути страшним. Зненацька я збагнув, що ми вдвох у старому гаражі, де немає машини, в запорошеній дірі, де тхнуло так, наче вона багато років простояла зачинена. Двері в зовнішній світ були відчинені, але здавалося, що до них ціла миля. Мені подобався преподобний Джейкобз, однак раптом я пошкодував, що не лишився вдома: розмальовував би собі на підлозі й чекав, чи не виграє мама «Електролюкс», щоб врешті-решт здобути перевагу в нескінченній битві з літньою пилюкою.

А тоді преподобний Джейкобз поволі провів рукою над Погідним озером, і я геть забув про свій неспокій. З-під саморобного стола полинуло тихе дзижчання, схоже на звук, з яким розігрівався наш телевізор «Філко», і всі маленькі вуличні ліхтарі ввімкнулися. Вони світилися яскраво-білим світлом, занадто яскравим, щоб на нього дивитися, і заливали магічним місячним сяйвом зелені пагорби й синю воду. Навіть пластмасові корови й вівці здавалися більш реалістичними, може, тому що тепер вони відкидали тіні.

— Ого, як ви це зробили?

Священик розплився в усмішці.

— Непоганий фокус, скажи? «І сказав Бог: Хай станеться світло. І сталося світло. І побачив Бог світло, що добре воно». Та тільки я не Бог, тому змушений покладатися на електрику. Дивовижна штука, Джеймі. Такий подарунок від Господа, що він змушує нас відчувати божественну велич щоразу, коли клацаємо вимикачем, хіба не так?

— Напевно, — погодився я. — Мій дідо Амос пам’ятає часи, коли не було електричних лампочок.

— Багато людей пам’ятають. Але невдовзі всіх цих людей не стане… а тоді ніхто особливо не замислюватиметься над тим, яке це диво — електрика. І яка загадка. Ми здогадуємося, як вона працює, але знати, як щось працює, і знати, що це таке насправді, — дуже різні речі.

— Як ви ввімкнули світло? — поцікавився я.

Він показав рукою на полицю позаду стола.

— Бачиш оту маленьку червону лампочку?

— Угу.

— Це фотоелемент. Їх можна купити, але цей я сам зробив. Він відкидає невидимий промінь. Коли я його торкаюся, вуличні ліхтарі довкола Погідного озера загоряються. Якщо

1 ... 4 5 6 ... 113
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відродження», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (1) до книги "Відродження"
Nikoletta
Nikoletta 11 березня 2024 21:39

Цікава книжка, кінець дуже лавкрафтовський, це незвично для мене👍 рекомендую до читання👍