Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

На Афоні дзвони дзвонять…

— Татку, до кого татко говорять? — синів голос привів Ілаковича до дійсності. Мусив смішно виглядати в ролі декламатора на лоні природи.

— Згадалися мені давні часи. Прочитав з пам'яті фрагменти Івана Вишенського.

Славко скривився:

— Слимак! Відвічне слов'янське самобичування… бабрання у власній душі… таке характерне для нашої верхівки… Таткові подобається Іван Вишенський?

— Мені і Франко не подобається яко людина, але яко поетичний твір…

— З такими творами треба робити те, що Гітлер зробив з невигідною собі літературою.

Батько змовчав. Знав, що дискутувати з Славком марно.

Подивився на сина довгим поглядом. Так, цей хворобливо блідий, з орлиним носом (єдине, що взяв по матері) і з тупими нахабними очима молодий чоловік — це його син. Плід любові екстравагантної європейської панянки і галицького теолога.

Славко вважав себе вожаком крайньо націоналістично настроєної молоді Нашівщини, але чому мусив концентрувати в собі всі негативні риси своєї касти, такі, як заперечення будь-якого конструктивізму, погорда до праці, культ неохайності і грубіянства, манія великості, ігнорування всіх усталених форм суспільного життя, кулачне право, сліпе наслідування закордонних взірців організацій (фашистських), брутальність і терор від гнилих яєць до скритовбивчої кулі з-за рогу включно, — батько не зовсім розумів.

Становище отця Ілаковича як батька вожака ускладнював і той факт, що останнім часом преосвященний дуже категорично виступав проти націоналізму серед молоді. Його стаття «Божевільний націоналізм стоїть на перешкоді до уздоровлення народу» була написана в далеко не салонному тоні. Націоналістів преосвященний обізвав фальшивими пароками, комедіантами, замаскованими блазнями, вовками в овечій шкурі і т. д. «А гіршими від дикого звіра, — писав єпископ, — є батько або мати, які бачать гріхи своїх синів, а не впливають на них та не допомагають дітям своїм пірвати з ними».

Отець Ілакович перебував між двох сил: не міг виректися сина (хоч би з-за страху перед палюгами його однодумців), але й не смів допускати гніву преосвященного на нього, священика.

Щастя, що Славко скоро виавансував[5] до ролі вожака і тому був звільнений від чорної роботи, як, наприклад, поличкування[6] противника, биття шиб у приміщеннях ворожої партії, участь в акціях саботажу і терору. І тому, коли у пресі й значилися випадки хуліганства чи терору націоналістів Нашівщини, ніколи не фігурувало прізвище «Ілакович». Славко був наче той маршал, що й на бойовій лінії керував фронтом з безпечного сховку.

Єдине, чим на всякий випадок міг виправдати Славка в очах єпископа, — це те, що кінець кінцем діяльність націоналістів була зведена до боротьби з більшовизмом. Власне, не так проти Польщі (як меншої загрози, ба навіть союзника в майбутньому), а проти комунізму на західних, а в майбутньому на східних землях. Болюче принципове питання «Україна понад усе» чи «перш за все церква» можна буде при добрій волі обох сторін уладити, коли вже буде та самостійна українська держава.

І знову навинулася причіплива думка про невдалий оженок Славка. Бідна Наталя чекала внука з першого дня синового одруження. Нагадувала собою закохану дівчину, яка, вкинувши листа до скриньки, тієї ж хвилини чекає відповіді.

Проте внучок не спішився на світ. Звичайно, він міг і запізнитись, щоб зробити тим милішу несподіванку дідові й бабі, але на це якось не дуже заносилося.

Коли б той онук знав, як він бажаний був у родині не тільки дідові й бабі, але й батькові, який, згідно з теоретичними даними, мав уробляти з нього надлюдину. З різних записок, які Славко губив по книжках і столах, виходило, що він оженився на Орисі головне тому, що була це в його очах гідна партнерка для створення юберменша[7]. Його одруження нібито було більше підпорядковане расовій гігієні, ніж серцю. «Женити міцних і родити міцних». І що за злий жарт долі! Його син, що мріяв про надлюдину, не міг дати життя звичайному людському створінню.

Тепер, коли батьківство йому щораз менше загрожувало, Славко Ілакович знайшов теоретичне, наукове, так, наукове виправдання такого стану, використавши для його підтвердження і цитату з Сенеки: «Нон ест магнум сіне мікстура деменція»[8]. Мав велику вартість як особистість, а не як носій спадковості. Творчий дух роду Ілаковичів на ньому, Славкові, закінчував свою мандрівку.

Все це сповняло батька глибокою турботою про сина-одинака.

І тепер була книга в руках Славка.

— Що ти читаєш?

Славко неохоче показав йому книгу в сірій оправі на німецькій мові Отто Шпенглера «Роки вирішення».

— Я не припускав, що ти аж так добре знаєш німецьку мову.

— Нею пише Гітлер свої твори. Чи цього досить для татка?

— Не читав я Гітлера творів…

Славко зламав губи у погірдливій усмішці:

— А хоч би й прочитав, що з того зрозумів би татко.

Ілакович зарожевівся.

— Тебе на світі не було, коли я читав «Фауста» в оригіналі.

— А, всі ви, австріяки, знаєте німецьку мову, а що з того? Я не це мав на увазі… Дух епохи… це не доходить до тата… ритм сьогоднішнього дня… та що я буду з татом про це говорити, коли для татка все це турецька грамота…

— Я до свого батька не ужив би такого порівняння.

— Е, то було колись, татку. Тепер між молодими й старими прірва не лише віку, але світогляду, відчуття сучасності… Ще ніколи не була така гостра колотнеча поколінь, як у наш час. Я прочитаю таткові один обзац у своєму перекладі. Прошу послухати. «Людина — це хижа звірюка. Завжди це буду повторювати. Всі праведники і соціал-етики, що хочуть бути поза цим станом чи вийти поза нього, — це тільки хижаки з повибиваними зубами. Дивіться на них: вони заслабі, щоб читати книгу про війну, але збігаються на вулиці, коли станеться нещастя, щоб розбурхати свої нерви видом крові й зойками». Що татко на це?

— Дякую за поуку, — відповів сумно Ілакович-батько.

Отець Сидір вдав трохи ображеного, щоб приховати подив, що народжувався в нього до ерудиції сина. Для навчання хлопець не мав голови, зате скільки він тепер читає! І то переважно наукові книги, ба навіть німецькою мовою. Якщо Гітлер справді має навести новий порядок в Європі, розуміється, на Україні теж, то йому потрібно буде чимало послів та різних там аташе у всі країни світу. А хто з українців мав би займати ці посади, як не ті, що активно боролись за приспішення цієї історичної хвилини?

Славко слабенької комплекції. А яке це має значення