Читати книгу - "У пастці"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Звідки ви про неї дізналися? — поцікавився я у Фроста і, ще не скінчивши залишання, здогадався, яка буде відповідь. — О ні. — мені перехопило горло. — Я подумав, може, ви знайшли її… випала з фургона?
— Ні, сер. — Його обличчя залишалося спокійним. — Ми знайшли її у вітальні біля місіс Стюарт.
Дональд також чудово зрозумів, про що йдеться. Вія різко підвівся, підійшов до вікна і задивився на спорожнілий сад.
— Важка, — промовив він нарешті. — Сама її підставка…
— Так, сер.
— Це повинно було статися… швидко.
— Так, сер, — знову сказав Фрост, і це прозвучало скоріш як констатація факту, ніж потіха Дональдові.
— Бі… бідолашна Регіна. — Слова його були тихі, горе — безмежне. Він важко опустився на стілець і втупився очима у простір.
Фрост обережно перевів розмову на вітальню, яку поліція опечатала на кілька днів і попросив, щоб ніхто з нас туди не заходив.
Жоден з нас.
Крім того, вони закінчили обстеження будинку, і містер Стюарт може користуватися іншими кімнатами, якщо захоче, де відбитки пальців посипані сірувато-білим порошком на полірованих поверхнях.
Містер Стюарт і знаку не подав, що чує все це.
Чи підготував уже містер Стюарт список викрадених речей?
Я подав аркуш із переписаним столовим сріблом та картинами, що я зміг пригадати. Фрост звів брови і відкопилив губи.
— Нам потрібно буде більше, ніж це, сер.
— Спробуємо пригадати сьогодні ще щось, — пообіцяв я. — Там бракує ще багато вина.
— Вина?
Я показав йому порожній льох, і він піднявся звідти замислений.
— Потрібно було немало часу, щоб винести все, — зауважив я.
— Вельми схоже на це, — зосереджено сказав він.
Свої думки він лишав при собі. Фрост порадив Дональдові підготувати коротку заяву і зачитати її перед спраглими новин репортерами, які ще чекали надворі, — нехай ті вже забираються і друкують почуте.
— Ні, — відказав Дон.
— Лише коротку заяву, — наполягав на своєму Фрост. — Ми можемо підготувати її зараз, якщо ви не проти.
Фрост написав її по суті сам, і я здогадався, що він зробив це не лише заради Дональда, а й для себе, бо хотів спекатися газетярів, від яких йому доводилося постійно відбиватися. Закінчивши писати, він прочитав заяву вголос. Вона звучала як поліційний звіт, пересипаний спеціальною термінологією, і була така далека від пережитого Довальдом, що мій кузен зрештою погодився зачитати її перед репортерами.
— Але щоб не було фотографів, — стурбовано сказав він, і Фрост запевнив, що простежить за цим.
Вони заполонили хол, цей натовп із голодними очима шукачів сенсацій, ці зубри своєї всюдисущої професії, позбавлені емоцій сотнями подібних вторгнень у людські трагедії. Звичайно, їм шкода хлопця, у якого вбили дружину, але новини є новини, а газети продаються завдяки поганим новинам, і якщо репортери не постачатимуть своїм власникам потрібного товару, то втратять роботу на користь своїх більш заповзятливих конкурентів. Рада преси останнім часом заборонила подібні безцеремонні копирсання в біографії, але лазівка, що ще залишилася, завдавала чимало прикрощів потерпілим.
Дональд стояв на сходах. Ми з Фростом — під ними; Дон читав без жодного виразу, ніби ті слова стосувалися когось іншого.
«… Я повернувся додому приблизно о сімнадцятій нуль-нуль і помітив, що за час моєї відсутності зникла значна кількість цінних речей… Я негайно подзвонив у поліцію… Моя дружина, якої завжди п'ятницями не було вдома, несподівано повернулася… і, можна припустити, порушила плани злочинців».
Він зупинився. Розчаровані репортери старанно занотовували ходульні фрази. Один з них, явно обраний репортерами заздалегідь, почав ставити запитання із вкрадливими м'якими нотками у голосі.
— Скажіть, будь ласка, які з цих зачинених дверей ведуть до тієї кімната, де вашу дружину?..
Дональд мимоволі ковзнув поглядом у бік вітальні. Всі повернули голови і вперли очі в білу безвиразну панель, щось записуючи.
— А чи не скажете ви, що саме було вкрадено?
— Срібло. Картини.
— Які картини?
Дональд похитав головою і став бліднути.
— Чи не могли б ви назвати їхню ціну?
— Я не знаю, — сказав Дон, помовчавши.
— Вони були застраховані?
— Так.
— Скільки спальних кімнат у вашому будинку?
— Що?
— Скільки спалень?
— Здається… п'ять.
— Що ви можете розповісти нам про свою дружину? Про її характер, роботу? І чи не могли б ви дати нам її фотографію?
Дональд не міг цього зробити. Він заперечно похитав головою, сказав: «Прошу вибачити», повернувся і пішов угору по східцях.
— Це все, — рішуче сказав Фрост.
— Не густо, — почулось ремство.
— А ви що хотіли? Крові? — сказав Фрост, припрошуючи їх до виходу. — Поставте себе на його місце.
— Та-а-к, — протяг хтось цинічно, але зрештою всі пішли.
— Ви бачили їхні очі? — запитав я. — Просто невситимий погляд.
Фрост посміхнувся.
— З цієї короткої розмови вони понаписують довгі репортажі.
Інтерв'ю дало свої позитивні наслідки. Більшість машин поїхали, та й решта, подумав я, не забаряться, як тільки розживуться на свіжі новини.
— Чому вони запитували про спальні? — поцікавився я.
— Щоб оцінити вартість будинку.
— Боже мій!
— Всі вони подадуть це по-різному. — У голосі Фроста забриніла веселість. — Вони завжди так. — Він подивився на східці, де стояв Дональд, і ніби ненароком запитав: — Ваш кузен у фінансовій скруті?
Я знав, що він розставляє пастки.
— Не думаю, — спроквола мовив я. — Ви запитали б краще його.
— Обов'язково, сер. — Він окинув мене своїм пильним, колючим поглядом. — А що ви знаєте про це?
— Тільки те, що поліція має якісь підозри, — сказав я спокійно.
Мої слова він пропустив повз вуха.
— У містера Стюарта діла йдуть нормально?
— Він ніколи не казав мені про це.
— Цими днями банкрутує дуже багато приватних компаній середньої руки.
— Нібито так.
— Через клопоти з готівкою, — додав він.
— Я не зможу вам прислужитися. Вам доведеться перевірити бухгалтерські книги компанії.
— Ми це зробимо, сер.
— І якщо навіть фірма збанкрутувала, це ще не означає, що Дональд інсценізував пограбування.
— Таке вже бувало, — сухо сказав Фрост.
— Якби йому потрібна була готівка, він міг би просто все спродати, — зауважив я.
— Можливо, він так і зробив. Почасти. Може, навіть спродав більшу частину.
Я перевів дух і промовчав.
— Щодо вина, сер. Як ви самі сказали, треба було багато часу, щоб його винести.
— Це компанія з обмеженою відповідальністю, — сказав я. — Якби фірма й збанкрутувала, то це не зачепило б ні його будинку, ні приватного капіталу.
— А ви, я бачу, тямитесь на цьому. Чи не так?
— Життя навчить, — ухилився я від прямої відповіді.
— А я думав, що художники далекі від цього світу.
— Деякі й справді далекі.
Він поглянув на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пастці», після закриття браузера.