Читати книгу - "Гаррі Поттер і орден Фенікса"

— Ти дебіл, Дадлі! — закричав Гаррі. Від болю сльозилися очі. Він став на коліна і наосліп почав обмацувати землю. Почув, як Дадлі бреде кудись навпомацки, спотикаючись і наштовхуючись на паркан.

— ДАДЛІ, ВЕРНИСЯ! ТИ ЙДЕШ ПРЯМО НА НЬОГО! Почувся страхітливий зойк, і Дадлі спинився. Тієї ж миті Гаррі відчув, як його спину обвіяло холодом, а це могло означати лише одне — їх тут кілька.

— ДАДЛІ, НЕ ВІДКРИВАЙ РОТА! ХОЧ БИ ТАМ ЩО, МОВЧИ!.. Паличка! — бурмотів Гаррі, а його пальці снували по землі, мов павуки. — Де ж та... паличка... скоріше... лумос!

Він вимовив це механічно, відчайдушно прагнучи світла, щоб легше було шукати, — аж тут біля правої руки спалахнув вогник — це засвітився кінчик чарівної палички. Гаррі, відчуваючи невимовну полегкість, схопив її, зіп'явся на ноги й озирнувся.

У грудях йому все обірвалося.

На нього плавно насувалася височезна постать у каптурі. Вона нависала над землею, засмоктуючи в себе ніч, а з-під плаща не видно було ні ніг, ні лиця.

Спотикаючись, Гаррі позадкував і підняв чарівну паличку.

— Експекто патронум!

З кінчика палички вилетів сріблястий струмінь пари, і дементор сповільнив ходу, проте чари поки що не подіяли. Дементор наближався до Гаррі, що, плутаючись у власних ногах, відступав, а панічний страх затуманював йому мозок — зосередься...

З-під дементорового плаща висунулися сірі, вкриті слизом і струпами, руки і потяглися до Гаррі. У вухах зашуміло.

— Експекто патронум!

Його голос звучав невиразно й віддалено. Ще одна хмарка сріблястого диму, слабша, ніж перша, вилетіла з чарівної палички — у нього нічого не виходило, він уже не міг виконати чарів.

У Гарріній голові пролунав сміх, пронизливий, високий... Він відчував смердюче й холодне, мов смерть, дихання дементора, що заповнювало йому легені, накривало його з головою — думай... про щось радісне...Але Гаррі не відчував радості... крижані пальці дементора хапалийого за горло... пронизливий сміх перейшов у регіт, він дедалі гучнішав, і Гаррі почув у себе в голові голос: — Вклонися смерті, Гаррі... можливо, це буде навіть безболісно... не знаю... я ще ніколи не помирав...

Він більше ніколи не побачить Рона й Герміону...

Задихаючись, він раптом чітко побачив їхні обличчя.

— ЕКСПЕКТО ПАТРОНУМ!

З кінчика Гарріної палички вистрибнув величезний сріблястий олень. Він штрикнув рогами дементора там, де мало бути його серце. Дементор відлетів назад, невагомий, наче темрява, і шугнув побитим кажаном, не витримавши натиску оленя.

— СЮДИ! — гукнув Гаррі оленю. Розвернувся й помчав переходом, піднявши вгору запалену чарівну паличку. — ДАДЛІ? ДАДЛІ!

Не встиг він пробігти й десяти кроків, як побачив Дадлі, що скорчився на землі, затуливши обличчя руками. Другий дементор схопив його слизькими пальцями за руки й неспішно, з насолодою, відтягував їх від обличчя, нахиляючись до нього, ніби збирався от-от поцілувати.

— НА НЬОГО! — закричав Гаррі, і вичаклуваний сріблястий олень стрімко й грізно промчав повз нього. Сріблясті роги вдарили дементора в ту мить, коли його сліпе обличчя вже майже торкнулося Дадлі. Почвару підкинуло в повітря, і вона, як і перший дементор, відлетіла, поглинута пітьмою. Олень добіг до кінця переходу й розчинився у срібній мряці.

Знову з'явилися місяць, зорі і ліхтарі. В переході війнув теплий вітерець. Зашелестіли дерева в сусідніх подвір'ях, і повітря знову задвигтіло звичним гуркотом машин на алеї Магнолій.

Гаррі стояв нерухомо, в його тілі все пульсувало, вбираючи це раптове повернення до нормального світу. За мить він відчув, що його футболка прилипла до тіла; він був мокрий від поту. Гаррі не міг повірити у те, що сталося. Дементори тут, у Літл-Вінґіні.

Дадлі лежав скоцюрбившись на землі, скімлив і тремтів. Гаррі нахилився, щоб подивитися, чи зможе той звестися на ноги, аж тут почув за спиною швидкі кроки. Інстинктивно піднявши вгору чарівну паличку, крутнувся назад, зустрічаючи незнайомця.

То бігла захекана місіс Фіґ, їхня стара напівбожевільна сусідка. З-під сітки для волосся вибивалися сірі пасма, на руці гойдалася й побрязкувала господарська сумка, а з її кімнатних капців з картатого сукна стирчали босі ноги. Гаррі поспіхом почав ховати чарівну паличку, але...

— Не ховай її, дурню! — заверещала вона. — А якщо їх тут більше? Ох, я його прикандичу, того Манданґуса Флечера!

— РОЗДІЛ ДРУГИЙ —

Совине нашестя

— Що? — тупо перепитав Гаррі.

— Він пішов! — вигукнула місіс Фіґ, заламуючи руки. — Пішов через якусь коробку з казанами, що зірвалася з мітли! Я ж казала, що здеру з нього три шкури, якщо він піде, — і от маєш! Дементори! На щастя, хоч містер Тиблз мені допомагав! Але нам забракло часу! Скоріше, треба відвести тебе додому! Ох, яка халепа! Я його прикандичу!

— Але ж... — те, що його стара напівбожевільна сусідка-котолюбка знала, хто такі дементори, вразило Гаррі не менше, ніж сама зустріч з ними у переході. — То ви... ви чаклунка?

— Я сквибка, і Манданґус це чудово знає! Ну як я могла допомогти тобі відігнати дементорів? Він покинув тебе без прикриття, а я ж його застерігала...

— То цей Манданґус мене пильнував? Чекайте... то це був він! То він роз'явився перед моїм будинком!

— Так, так, так! Але, на щастя, я про всяк випадок залишила під машиною містера Тиблза. Ось він і прибіг мене попередити. Та коли я примчала до твого будинку, тебе вже не було... а тепер... ой, що скаже Дамблдор?.. Ти! — крикнула вона на Дадлі, що й досі лежав на землі. — Піднімай свій жирний зад, швидко!

— Ви знаєте Дамблдора? — втупився в неї Гаррі.

— Звичайно, знаю. А хто ж його не знає? Та ворушися, — якщо вони повернуться, я нічим не допоможу, я й чайного пакетика не трансфігурую.

Вона нахилилася, кістлявими пальцями вхопила Дадлі за ручище й потягла.

— Уставай, нездаро, піднімайся!

Та Дадлі не міг чи не хотів поворухнутися. Мертвотно-блідий, з міцно стуленими вустами, він лежав на землі і тремтів.

— Давайте я. — Гаррі схопив Дадлі за руку. Неймовірним зусиллям йому таки вдалося поставити його на ноги. Дадлі, здавалося, от-от зомліє. Його очиці закотилися, а обличчя стікало потом. Щойно Гаррі його відпустив, як Дадлі небезпечно захитався.

— Швидше! — істерично вереснула місіс Фіґ.

Гаррі закинув Дадлеву важенну руку собі на плечі й поволік брата, згинаючись під його вагою. Місіс Фіґ дріботіла попереду, стурбовано роззираючись.

— Не ховай чарівної палички, — попередила вона Гаррі, коли вони вийшли в