Читати книгу - "Наші дракони вбивають нас"

— Олесю, глянь.

— Що це?

— Не знаю… — задумливо протягнула Тереза.

— «Допоможи Драконам»… Що б це могла означати?

— В останні дні вона постійно їх згадувала, але нічого конкретного не говорила.

— Терезо, мені здається, що це не просто фотокартка, це ключ. Можливо підказка у цій картині, що на світлині?

На картині зображено безмежне поле вкрите туманом, над ним шуміли чайки, а вдалині ледь-ледь виднівся маяк.

— Знаєш, цю картину бабуся отримала в подарунок від якогось італійця, закоханого у неї, як до цього у фарби та пензлі. Бувало вона задивиться на картину і раз у раз згадує цього тоді ще парубка. Казала: був він Драконом. Одним з тих, які охороняють всесвітню мудрість. У їхньому світі не було кохання, пари створювалися виключно через те, що так було заведено, така традиція була. Батьки там не відчувають любові до дітей, виключно — обов’язок виростити їх та пустити у вільний політ. Дружби там нема також: турбуватися про інших нікому навіть у голову не прийде. Ні, поганими вони не були, просто жили іншим ось і все. Інші думки володіли їхнім розумом. А розум у них був.

Вони брали інформацію нізвідки: знання, які знаходяться усюди вони вміли розпізнавати і брати. Цивілізація Драконів досягла небаченого розвитку. Викорінились, подібно низькорослій траві у їхньому світі, жадоба, корисливість — усе, що зараз править людьми.

Старі Дракони, переступивши порік десятитисячоліття, ставали прозорими і зникали безвісти, у той час народжувалося нове покоління. Цей художник належав до нього. Гармонії, яку так вперто будували предки, вони не цінували. Спустошеність охопила їх, закралися думки про необхідність змін. Тоді, Всесвіт був не тривким, його матерія повсякчас давала тріщини, і молоді дракони безперешкодно подорожували простором. Найбільше їх манила Земля, ця вже майже зруйнована людьми планета. Лише там вони могли відчувати. Дружба, захоплення, ненависть, кохання ніде більше не торкали їх сердець — лише тут. Дракони були здібними до мистецтв та наук, тому у своїх земних втіленнях були скульпторами, хіміками, інженерами. Бабусі зустрівся художник. Ти ж знаєш, яка чарівна вона була… Не одного чоловіка вона зачарувала, але лише одного Дракона. Поруч з людьми Дракони можуть відчувати: на певний час вони здобувають душу, те чого їм так не вистачає. Чому цей Дракон зустрівся саме бабусі, хто зна… Колись вона казала: «Усі події залишають сліди у Всесвіті, тому ми завжди після усіх пілігримств повертаємось до початку. І я свої шляхи зоставила у Анімі…»

— Ну і фантазія у Уляни…

— Це точно.

— Може підказка знаходиться на цьому полі…

— Це навряд-чи…

— Сама знаю…

Тереза підійшла до картини, аби краще її роздивитися

— Яка красива…!

Ступила крок — паркет під нею почав скрипіти, доки одна дошка не тріснула.

— Терезо, здається тут під підлогою щось є. Та тут же шкатулка, — Олеся вийняла з-під паркету зовсім маленьку за розмірами скриньку блідо-блакитного кольору.

— Відривай.

— Це маєш зробити ти.

Тереза узяла знахідку до рук. Здавалося зараз усе має стати зрозумілим. У шкатулці знаходився круглий камінь глибокого смарагдового кольору з маленькими вкрапленнями усередині. Він був підвішений на звичайній мотузці, але це не зменшувало його чарівності.

— Терезо, може це і є той амулет, про який тобі говорила Уляна?! Можна поглянути?

— Тримай… Так, це напевне він. Думаю більше нам тут робити нічого.

— Тоді ходімо.

Дівчата вимкнули світло і впевнились, що у будинку порожньо. Та, щоб не зраджувати традиціям, вийшли у вікно, тим паче це додавало ситуації певної гостроти.

Олеся першою опинилася на волі. Тереза ж задивилася на фото теперішніх власників: типова щаслива родина — мама, тато, дорослий син — посміхалися біля новорічної ялинки. І тут двері відчинились, на порозі з абсолютно розгубленим виглядом стояв чорнявий хлопець років двадцяти із струнким гарним тілом та мокрим волоссям — щойно з душу. Той факт, що новоявлений хазяїн був лише у рушнику, додавав йому вигляду ще більшої недоречності. Не встиг він промовити ні слова, як некликана гостя з товстим альбомом та шкатулкою у руках розсміялася та чкурнула у вікно.

— Біжимо, — мовила Тереза Олесі, яка мала щастя спостерігати цю німу сцену. І дівчата з реготом зникли.

Хлопець, як був у рушнику, вибігав на двір і з дивною усмішкою проводжав неочікувану незнайомку.

У країні Драконів зараз літо, там завжди літо, там завжди цвітуть анемони. Де знаходиться ця країна вам не скаже ніхто, навіть її жителі. Хоч би тому, що