Читати книгу - "Пташиний спів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Що? — Стівен подивився у свої карти. — Вибачте, я відволікся, — він дивився на посмішку Азера і намагався вгадати, що ж вона означає.
Берар продовжив розмовляти з Азером про страйк, швидко по черзі викладаючи карти на стіл. Стівен намагався сконцентруватися на грі і підтримувати якусь розмову з мадам Берар. Вона приділяла мало уваги його намаганням, але щоразу, коли її чоловік до неї звертався, її обличчя сяяло.
— Цим страйкарям потрібно, — сказав Азер, — щоби хтось вивів їх на чисту воду. Я не збираюся дивитися на те, як мій бізнес загниває через неприйнятні вимоги декількох ледарів. Деяким власникам просто треба набратися сил протистояти їм та усіх їх звільнити.
— Я боюся, що це може викликати бунт. Люд буде шаленіти, — припустив Берар.
— На голодний шлунок — навряд чи.
— Я не певен, що для вас, як для члена міської ради, буде прийнятним брати участь у такому конфлікті.
Берар узяв карти, щоби перетасувати; його товстуваті пальці майстерно справлялися з колодою. Закінчивши, він підпалив сигару і відкинувся на стільці, натягнувши жилет на живіт.
Увійшла служниця і запитала, чи нема якихось побажань. Стівен приховав позіхання — він був у дорозі з учорашнього дня і вже схилявся до ідеї повернутися у скромну кімнату з накрохмаленими простирадлами та видом на бульвар.
— Ні, дякую, — відповів їй Азер. — Будь ласка, як будете іти спати, зайдіть до мадам Азер і перекажіть їй, що я зайду пізніше запитати про її самопочуття.
На якусь мить Стівену здалось, що він ніби стає свідком співучасті у чомусь двох чоловіків, але коли він поглянув на Берара, той був повністю занурений у роздані йому карти.
Коли гості нарешті підвелися, щоби піти, Стівен попрощався з ними. Він стояв коло вікна вітальні, спостерігаючи за ними у світлі веранди. Берар надягнув циліндр, наче якийсь барон щойно з опери. Мадам Берар з незмінно осяяним обличчям загорнулась у плащ і взяла його руку.
Азер нахилився вперед, загнувшись у поясі, і щось шепотів — здавалось, важливе.
Трошки дощило, і дорога вже розкисла. Краплі шурхотіли по листках платанів. Через дощ вікно вітальні було наче вкрите плівкою. На склі збиралися великі краплі й згодом стікали вниз. За склом виднілося бліде обличчя Стівена, який спостерігав за гостями: висока фігура, руки у кишенях, погляд терплячий та зосереджений. Його постава виказувала байдужість, розвинуту силою волі та необхідністю. Він мав обличчя, яке примушувало людей ставитися до юнака з обережністю, оскільки неможливо було чітко вгадати, що на ньому проступить — захоплення чи неохоча згода.
Нагорі у своїй кімнаті Стівен слухав звуки ночі. Хитка віконниця поверталася на петлях і стукала по стіні. Десь із глибини саду — де природа сперечається із людськими володіннями — чулася сова. Вітер свистів та сопів у вузьких трубах.
Стівен сів за письмовий стіл біля вікна і відкрив записник. Сторінки у ньому були розліновані товстими синіми лініями. Відкрита сторінка вже наполовину заповнена чорнильним письмом, розподіленим по лініях групами, котрі виривалися із полону червоного поля зліва. Подекуди текст розділяли дати, хоча між ними іноді проходило декілька днів, а іноді й тижнів.
Стівен вів цей записник уже п’ять років — з того часу, як йому дав таку пораду вчитель у школі. Незліченні уроки грецької та латинської дали йому непотрібні, але вже закорінілі знання мов, які він використовував як основу для коду. Коли зміст написаного був дражливим, він змінював стать персонажів і описував дії людей або свою реакцію на них фразами, які б нічого не означали для стороннього читача.
Він тихенько посміювався, коли писав. Цю таємничість розвивав навмисне, щоб урівноважити свою природну відкритість та гарячність. У віці десяти або одинадцяти років Стівенові вчителі впадали у відчай від його щирої пристрасності та загостреного відчуття добра і зла, але згодом він навчився заспокоюватися, дихати, не довіряти своїм миттєвим почуттям, чекати і бути обережним.
Стівен розстібнув манжети, сперся головою на руки і впер погляд у порожню стіну. Пролунав звук, який точно не міг належати віконниці чи дощу, — щось гучніше та людське. Це повторилося. Стівен підвівся та перейшов в іншу частину кімнати, щоби розчути краще. Він відчинив двері й обережно ступив на сходову клітину, пам’ятаючи про скрипіння підлоги. Звук виявився жіночим голосом, і Стівен був майже певен, що лунав із другого поверху. Він зняв черевики, тихенько просунув через поріг своєї кімнати і почав повільно спускатися сходами вниз. У будинку було абсолютно темно — Азер, мабуть, вимкнув усе світло, коли йшов спати. Ногами Стівен відчував, як пружинять дошки сходів, а руками притримувався за перила. Страху не було.
На площадці другого поверху Стівен завагався. Він раптом збагнув розмір будівлі та кількість можливих напрямків, звідки міг лунати голос. Звідси починалися три коридори: один до фронтальної частини будинку через маленьку сходинку, ще два — паралельні першому — вели в іншому напрямку на таку ж відстань, а потім розділялися на нові коридори. На цьому поверсі жила уся родина, слуги, а ще розташовувалися ванні кімнати, пральні та комори. У нього були майже однакові шанси натрапити як на спальню кухаря, так і на приймальню з китайськими орнаментами і шовковим оздобленням у стилі часів Людовіка XVI.
Стівен уважно прислухався, на мить затамувавши подих. Тепер звук був інший — голос не обов’язково жіночий, нижчий затоном, більше схожий на ридання. Його перервав інший — звук короткого удару. Стівен задумався, чи варто йому слухати. Рішення вийти з кімнати було імпульсивним — він подумав, що щось трапилося. Але тепер він відчував себе порушником кордонів приватності когось із мешканців будинку. Але він
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пташиний спів», після закриття браузера.