Читати книгу - "Чарівна брама"

ой! А можливо, цього разу буде та кнопочка, що треба? Наразі Богдан скористався дядьковою порадою: викинув з голови все, що його гнітило, подякував за вечерю, допоміг зібрати посуд і пішов до хати. Дядько постелив йому на лавці під вікном, вкрив рядниною і сказав, що піде заведе волів до стійла. В хаті приємно пахло сухою травою, зв'язаною в пучечки і підвішеною до сволока. Сон прийшов швидко. Хлопець навіть не чув, як повернувся господар хати.


Третій розділ
у якому Богданові знову доводиться більше мовчати, аніж говорити, більше прикидатися, ніж діло робити

Прокинувся Богдан якось одразу. На широкій лаві коло печі сопів господар. Надворі було зовсім темно, лише через вікно зазирала одна чи дві зірки. Серце Богданові калатало, тому спочатку здалося, що він ще спить і десь там уві сні чує жіночий голос.

— Дядьку Якове, — кликала незнайома, — дядьку Якове, де ви там? Озовіться.

Богдан зрозумів, що він не спить, а жінка з темряви кликала далі:

— Хлопчику, як там тебе? Збуди дядька. Скажи, кличуть його, хай озветься.

Богдан відкинув ряднину, встав з лавки. Але перш ніж будити дядька, визирнув у вікно. Місяця на небі не було, хмара закрила і ті дві зірки, що зазирали через шибу. Темно, хоч у око стрель, а від того жіночого голосу ще й моторошно. Вона стояла десь зовсім поруч і кликала так жалібно його, Богдана, мовляв, дядькові Якову треба щось важливе розказати.

Богдан уже розкрив рота, аби відповісти, що він усе чує, але широка мозоляста дядькова долоня міцно затисла йому півобличчя.

— Цить! — прошепотів дядько на вухо. — Ані пари з вуст. То не людина нас кличе. То Мара. Озовешся — і нікуди більше не поїдеш. Тебе зранку повезуть на цвинтар, до ями. Тож лягай і спи. І не бійся: вона тільки до першого півня бродить. А як він закукурікає — Мара здимить. Тільки чого це вона до мого хутора прителіпалася? Знає ж, що я на її хитрощі навіть спросоння не піддамся. Можливо, на тебе око поклала? А що — парубок нівроку…

— А яка вона, дядьку?

— Хто знає. Вдень її ніхто не бачив. Вона свою ворожбу попід хатами вночі носить. Хто з дурної голови до неї обізвався, та ще й надвір вийшов, щоб роздивитися, той уже нічого не розкаже. Хоча волхви твердять, що вона здаля навіть зовсім не страшна. От тільки мертву голову з собою під пахвою носить. Та очі в неї синім полум'ям горять.

Богдан уявив собі цю картину: мертва голова, очі горять… нічого собі, не страшна!

— А сестричку її, Марену, можливо, колись і побачиш. Ця добра до людей. Як довго дощу немає, то люди її просять, щоби послала. І вона посилає, і нічого за те не вимагає. У богів, як у людей: батько один, а діти різні.

Богдан уже зрозумів, що дядько Яків відволікає його увагу, аби він бодай випадково не озвався, бо Мара продовжувала викликати їх із хати.

— А хто у Мари з Мареною батько?

— Та Чорнобог, не на ніч будь пом'янутий. Од нього самі нещастя та лиха. Мара вся в татуся.

Тут нарешті закукурікав спросоння півень, Мара востаннє вигукнула: «Ех, дядьку, дядьку…» — і замовкла. Богдан полежав ще трошки, вслухаючись, як калатає серце. Думав, що більше не засне після тої розмови, та й після всіх сьогоднішніх пригод, але недаремно його мама Соньком-Дрімком дражнила. Заснув…

Прокинувся він од чийогось погляду. Спав би ще, та на додачу якийсь настирливий комарик награвав на сурмі «підйом» просто над вухом.

— Киш, комаридло! — відмахнувся Богдан і сів на лавку. По хаті весело бігали сонячні зайчики, і хотілося думати, що страшна Мара вночі не приходила, а просто наснилася. Дядька Якова у світлиці не було, зате на лаві сидів хлопчик років п'яти-шести у світло-сірій одежині й хилитав босими ногами. Богдан зрадів — хоч якась, та компанія:

— Привіт! Я — Богдан. А ти хто?

Хлопчик продовжував гойдати ногами й усміхатися. В його кучерявому волоссі заплуталась і дзижчала бджола, проте малого це чомусь не хвилювало.

— Ти що — німий? — здивувався Богдан.

Зарипіли двері. Богдан повернув голову і побачив, що то дядько Яків. А коли знову глянув на лаву, то кучерявого малого там не було. Лише якесь кошлате сіре кошеня вигинало спинку та точило кігті об дерево. Потім пирхнуло і шмигнуло у відчинені двері.

— Ой, — здивувався Богдан, — дядьку Якове, а де малий?

— Малий? — перепитав дядько і визирнув у вікно. — А он, по двору ходить.

Богдан подивився й собі — і онімів. Двором ходив маленький дідок з довгою сивою бородою і таким же нечесаним волоссям. У руці він тримав костурця, яким обстукував кілки у плоті. Піймавши Богданів погляд, дідок усміхнувся, показав йому язика і миттю обернувся на сірого баранчика.

— Бе-е-е, — сказав баранчик і подався за хату. Як тільки він щез за рогом, залопотіли крила, з-за хати вилетіла величезна сова і сіла на комині, лупаючи жовтими очима. Богдан ще не встиг закрити рота,