Читати книгу - "Північ над Санктафраксом"

Живчик ухопив штурвал. За спиною, перекриваючи решту звуків, розлягався гучний рев блукай-бурмила Гука. Потім корабельну прову безшелесно окутав зелений в’юнкий туман. Густий, зловісний, він клубочився над палубою, обволікаючи членів команди. Після такої раптової зміни погоди ридання кораблян обернулися в нажахані зойки.

Зелений туман торкнувся Живчика, і він здригнувся. Мряку всотувала шкіра, і холод проймав до кісток. Хлопця охопила сліпа паніка.

— Нам кінець! — зарепетував він. — Ми ніколи звідси не виберемось! Ми всі пропадемо тут, у цій бісовій дірі! Ми…

— На зміну жалеві приходить страх, — знову долинув голос помагай-біди. — Він також минеться. Не хнюп носа, капітане Живчику!

Живчик похитав головою. Туман порідшав, і страх став попускати свої лещата. Мрячило, дощинки блищали і грали на світлі, мов крихітні самоцвіти. Сім’якрил Сльота закинув назад голову і зайшовся громовим сміхом. Живчик ловив ротом дощ. Голова паморочилася. Усе було таке дивовижне, таке чарівне, таке невимовно…

— A-a-a! — заверещав Сльота.

Живчик бачив з містка, як на чардаку стерновий відсахнувся від леєра, нестямно дряпаючи собі обличчя. На голові його та плечах сиділа кульова блискавка, світляні вусики хробаками звивалися над спотвореними від жаху рисами його обличчя. Побачивши, як іскристі змійки опозивають палубу, Гайориб заволав не своїм голосом і кинувся шукати сховку.

— Униз! — загорлав Живчик, чий піднесений настрій як вітром здуло.

Сім’якрил Сльота, мов неживий, скарлючився на чардаку, біля нього завмер у нерухомості Тарп Волопас.

— Ґвалт! Рятуйте! — заволав Гайориб надсадним, свистючим голосом.

— Ми мусимо йти далі! — прокричав у відповідь Живчик.

А потім на них спустився червоний туман.

Густа, непроникна і ядуча мла із відворотним запахом лісового диму перетворювала постаті на розпливчасті плями. Живчик відчув, як його огортає лють. Очі його заблищали. Ніздрі широко роздималися. Він міцно зціпив зуби.

— Ані кроку назад! — заревів капітан, гупаючи п’ястуком по штурвалу.

«Позасвітній гарцювальник» загрозливо задер носа і затремтів. Живчик накинувся на важелі з кістяними держаками, рвучи їх туди-сюди. Кораблеві, здавалося, забило дух, коли важелі смикано з одного боку, а гирі шарпалися з другого. Та що там Живчик, Гук і той не міг опертися дії червоного туману.

— Ве! — у несамовитій люті заревів блукай-бурмило і кинувся до поручнів, проламуючи облавки повітряного корабля. — ВЕ-Е-Е-Е!

Живчика розпирала лють. У всьому винен помагай-біда — у цьому пеклі, у цьому божевіллі, а найбільше — в тому, що вони вирядилися у відкрите небо.

— Щоб ти був проклятий! — заревів Живчик. — Щоб ти згнив у відкритому небі!

За його спиною блукай-бурмило зі скаженим ревом шматував одвірки та задраяні люки, жбурляючи віддерті шматки дерева за борт. «Позасвітній гарцювальник» рипів і тріщав, цілковито вийшовши з-під контролю. Щомиті вихоровий нурт міг потрощити його на гамуз.

Живчик збіг на горішній чардак і кинувся до бушприта. Червона мряка забила йому горло, заліпила очі й наснажила м’язи дикою, незбагненною силою. Шал зростав, змисли притупилися. Він був сліпий до того, що бачили його очі, глухий до того, що чули його вуха. Вихопивши шаблю, він сік, рубав і колов, тимчасом як у голові йому аж гуло від несамовитого реву блукай-бурмила.

А потім усе померкло у його очах.

Живчик розплющився і побачив довкола себе молочну біль. «Позасвітній гарцівник» висів у небі під неймовірним кутом, висів цілком недвижно.

— Ми прорвалися, — тихо муркнув він до себе. І зачудовано роззирнувся.

Несподівано усе довкола набуло незвичної чіткості й різкості.

Тарп Волопас лежав лантухом, не перестаючи схлипувати. Сім’якрил Сльота затулив обличчя руками і не ворушився. Смілоголов був непритомний, уламком щогли йому придавило праву ногу. Обіч нього на купі з уламків щогл та снастей великою кошлатою горою лежав знеможений блукай-бурмило, і тільки ледь помітне колихання боків свідчило: ведмідь іще живий. Одне його лаписько спочивало на ельфові-дубовикові. Пхикання, яке долітало від куцака, показувало, що й він ще не визівнув духа.

Гайориб сидів на прові й хитав головою з боку на бік.

— Я нічого не чую, — монотонно торочив водоблуд. На горішніх сходинках капітанського містка показалася

Камінний Штурман.

— Бачиш? — кволо усміхнувся Живчик. — Зі мною все гаразд. А як ти?

Із глибу каптура почувся приглушений голос.

— О, капітане… — тихо промовила Штурман.

— Що? — не второпав Живчик. — Я… — і перевів погляд туди, куди показував палець Камінного Штурмана, — на свої руки. Одна з них стискала м’який обривок линви, а друга — меча.

— Що я утнув? — промурмотів він.

Повільно, з острахом, він потяг буксирну линву до себе. Та без найменшого опору подалася. Аж ось її кінець з’явився над поручнями і ліг на чардак біля його ніг. Линву було перетято одним помахом гострого леза.

— Помагай-біда! — зойкнув Живчик. — Пташе, де ти?

Ніхто йому не відповів. Помагай-біди — його провідника та оборонця — ніде не було. Переляканий Живчик повернувся до Камінного Штурмана.

— Що ж усе таки сталося? — прошепотів він.

— Спинити тебе було неможливо, — відповіла Камінний Штурман. — Для мене ти був задужий. Ти кляв усе на світі. Ти порвав линву і став цупити її до себе. Помагай-біда закричав не своїм голосом, коли його крила залопотіли по бушприту. І тоді ти вихопив меча і тицьнув ним уперед… Живчик отерп.

— Невже я його вбив? — запитав він.

— Не знаю, — відповів Камінний Штурман. — Останнє, що можу пригадати, це те, як Гук брязнув мною об чардак.

— Моя команда, моя команда, — примовляв Живчик, хитаючи головою. — Що