Читати книгу - "Небажаний гість, Шарі Лапена"

– Готово, – нарешті каже Ґвен. – Підмалюй ще тільки губи. Мені, до речі, теж не завадить. І ми спустимося вниз чогось попоїсти. А тоді повернемося сюди і будемо розмовляти до ранку, як колись. Або почитаємо, якщо захочеш.

Ґвен привезла з собою кілька книжок і зовсім не проти втекти від реальності, занурившись у вигаданий світ. Її життя теж далеке від ідеалу.

Позаду стійки реєстрації західною частиною готелю проходить коридор, розділяючи в такий спосіб західне крило будівлі на передні та задні кімнати. У кінці коридору розташовано бар, куди якраз і зазирає Девід Пейлі, але зараз там порожньо. Праворуч від дверей стоїть барна стійка з вражаючою колекцією пляшок зі спиртним, от тільки немає нікого, хто налив би йому випити. Кімната оббита такими самими дорогими темними панелями, що й вестибюль. Навпроти барної стійки, у протилежному кінці кімнати, видніється красиво облицьований камін, а над ним висить картина, виконана олійними фарбами, – похмуре зображення чоловіка, який тримає за ногу фазана. Вікна бару виходять на подвір’я перед готелем. Перед каміном розставлено кілька маленьких столиків і старовинних, зате зручних шкіряних крісел. Це дуже чоловіча кімната.

Девід думає, що йому робити: залишитися тут і сподіватися, що надійде бармен, чи повернутися до вестибюля і зачекати, поки принесуть напої. Подорожувати одинцем іноді ніяково. Девід сідає у шкіряне клубне крісло біля каміна, у якому ще не розпалили вогонь, чекає кілька хвилин, бачить, що ніхто не приходить, і зрештою повертається до вестибюля. Там теж нікого немає; навіть молодик, що сидів за стійкою реєстрації, і той кудись зник. Девід ударяє по старомодному дзвіночку. Чітке дзеленькання лунає голосніше, ніж він очікував, і чоловік здригається від несподіванки. З коридору за стійкою реєстрації до нього вибігає молодик, що був тут раніше.

– Перепрошую, що змусив вас чекати, – каже той, вибачливо усміхаючись. – Через погоду нам трохи не вистачає рук.

– Я лише хотів чогось випити.

– Звісно. Ми подаватимемо напої тут, у вестибюлі. За кілька хвилин я привезу барний візок.

– Гаразд, я зачекаю, – миролюбно каже Девід.

Усе, чого він зараз хоче, – то це чогось випити й посидіти в зручному кріслі біля каміна. Тоді скуштувати смачної вечері і зануритися в глибокий безтурботний сон.

Чоловік сідає. Цікаво, хто ще складе йому компанію. Незабаром до нього вже долинає торохтіння коліс і дзенькіт келихів. Девід підводить голову і бачить, як молодик штовхає до вестибюля барний візок, заставлений усім необхідним. Тут є звичні барні інструменти, а також шейкер для коктейлів, відерце з льодом, кілька міксів і декоративних елементів, добрі лікери й різноманітні склянки та фужери. На нижній перекладині пляшки з вином, а також відерце, наповнене льодом, з якого стирчить загорнута у фольгу пляшка шампанського.

– Чого бажаєте? – питає молодик.

«Ще зовсім хлопчисько», – думає Девід. Його сьогоднішній бармен такий юний. Певно, йому двадцять один, не більше.

– Як вас звати? – питає він.

– Бредлі, – відповідає молодик.

– А ви достатньо дорослий, Бредлі, щоб подавати алкоголь у штаті Нью-Йорк? – глузливо питає Девід.

– Я старший, ніж здаюся, – розпливається в усмішці той. – Мені двадцять два.

– Тоді мені джин із тоніком, будь ласка, – Девід і собі усміхається.

Бредлі вправно готує напій. Спостерігаючи за ним, краєм ока Девід помічає якийсь рух і переводить погляд у той бік. Сходами до них спускається молода пара.

– О, те, що треба! – вигукує новоприбулий чоловік, помітивши візок. Він усміхається і потирає руки для ще більшого ефекту.

Та усмішка мимоволі привертає увагу. Завдяки їй незнайомець одразу ж викликає в Девіда симпатію. Він високий і худорлявий, зі скуйовдженим каштановим волоссям і незначною щетиною, у джинсах і простій сорочці – цілком невимушений стрій, хоча, як підозрює Девід, такий вигляд зійшов би тому чоловікові з рук будь-де. Девід радий його появі; йому зараз не завадить безтурботна розмова, допоможе відволіктися. Жінка, що прийшла з чоловіком, приваблива, але її краса не така разюча, як у тієї, яку Девід нещодавно проминув на сходах. На мить він замислюється, чи всі у цьому готелі приїхали парами.

– Не заперечуєте, якщо ми до вас приєднаємося? – питає новоприбулий.

– Зовсім ні, – каже Девід.

– Я Ієн, – називається чоловік і простягає руку для потиску.

Жінка теж простягає Девідові руку:

– А я Лорен.

– Приємно познайомитися, – відповідає він. – Девід.

– Тут доволі безлюдно, – зауважує Лорен, роззираючись довкола.

Бредлі киває:

– У готелі не так багато гостей. У нас дванадцять номерів, але цими вихідними заповнено лише шість. Через хуртовину кілька бронювань було скасовано. І дехто з нашого персоналу – як ото бармен і економка, – не змогли до нас дістатися. Але я тут, тож усе гаразд. – Він сплескує руками і з ентузіазмом додає: – Принаймні я непогано вмію змішувати напої. Мене сам бармен навчав.

– От і чудово! – каже Ієн. – Зробите мені віскі з содою?

– Звісно.

– А мені «Мангеттен», будь ласка, – просить Лорен.

– Сподіваюся, кухар прибув без пригод? – запитує Ієн. – Бо я вмираю з голоду.

Бредлі змовницьки здіймає одну брову:

– Не хвилюйтеся. Кухар – мій тато. Готель належить нашій родині. Ми живемо на території – в апартаментах наприкінці коридору, за баром, – він киває у той бік. – Ми впораємося удвох, допоки дороги не розчистять. Щоправда, вечеря сьогодні більше скидатиметься на фуршет.

У вікна врізається сердитий порив вітру. Гості інстинктивно обертаються на звук.

– У нас тут бувають добрячі бурі, – промовляє Бредлі.

Тут Девід помічає старшого чоловіка, що з’явився у вестибюлі. Судячи з фартуха, він прийшов з кухні, яка, очевидно, розташовується за їдальнею. Батько Бредлі.

– Вітаю, і ласкаво просимо, – каже чоловік. – Я Джеймс Гарвуд, власник цього готелю. І кухар, – додає. – Можете не хвилюватися. Обіцяю, ми добре про вас подбаємо попри негоду.

Девід змірює його поглядом. Від Джеймса віє впевненістю чоловіка, який переконаний у тому, що зможе дотримати своєї обіцянки. Бізнес явно іде вгору; він пишається своїм закладом, і це видно неозброєним оком. Джеймс кілька хвилин балакає з гостями, а тоді повертається на кухню.

Девід зручніше вмощується у кріслі, і його надія на приємні вихідні міцніє.

Лорен спостерігає, як Ієн зачаровує чоловіка, що сидить біля каміна. Ієн може знайти спільну мову будь із ким. Він уже з’ясував, що Девід кримінальний адвокат із Нью-Йорка, і тепер намагається витягнути з того подробиці котроїсь зі справ.

– Яка найцікавіша справа, над якою вам доводилося працювати? – допитується Ієн.

– Вони усі цікаві, – посміхається адвокат, уникаючи відповіді.

– А чи є серед них такі, про які ми могли читати в газетах? – підхоплює Лорен.

– Цілком можливо.

У цю мить вона чує, як хтось спускається сходами, і, обертаючись через плече, дивиться догори. Це Ґвен та Райлі. Лорен помічає, що адвокат спостерігає за ними, поки вони спускаються. Двоє жінок підходять до них і вмощуються на дивані навпроти каміна. Ґвен несміливо усміхається, Райлі ні на кого не дивиться. Добре, що