Читати книгу - "Зірка, або терористка, Марина Меднікова"

На скромній посаді завідуючого гаражем, але ж так таки так.

— Тетяно Іванівно, прошу сідайте, — галантність Вареника виглядала екзотично. — Ви провадите справу про отруєння в ліцеї. Тут таке… Цей ліцей у нас один. Гордість і все таке…

Поки що преса мовчить, я заборонив давати інформацію.

— Чому?

— У ліцеї вчаться діти половини дипломатичного корпусу, донька радника американського посольства, між іншим, — він заглянів у папірець, — Джефрі Колінза. Розголос — це міжнародний скандал, американці переженуть на береги Дніпра свій сьомий флот, французи закидають вареними жабами, а англійці підпряжуться разом з НАТО. Жарт.

— Але ж…

— На щастя, постраждали лише наші.

— Як можна!

— Як можу, так і кажу. Коротше, ця справа нам муляє, як яйця під пахвою. І не тільки нам. Надійшла вказівка тримати все в суворій таємниці. Ніякої публічності. Окремі випадки побутового отруєння. Хтось напередодні справляв день народження — понаїдалися грибів. Дорослий постраждалий взагалі тут ні до чого, бо так ми візьмемо на себе відповідальність за все місто — хто блює, кого нудить з перепою… Лікарів уже попереджено, і — суворо. Журналістів гнатимуть з порога.

— Кримінальної справи не існує? Я правильно зрозуміла?

— Неправильно. Існує, і ви її провадите. Акуратно, тихо, без фанатизму. Кого допитуєте, суворо попереджайте про відповідальність. Доповідати мені. За нікому не потрібний рейвах їжаків у штани отримаємо ми.

— Мені не подобається ваш тон… і ваші формулювання, — стулила бліді губи Кулик.

— А мені… — Вареник, добре подумавши, охолов, лише втер хусточкою змокрілу парсуну. — Працюйте.

Перегуда Андрій Олександрович, 37 років, надійшов із симптомами гострого харчового отруєння. Застосована інтенсивна терапія. Уточнений діагноз — загальна інтоксикація організму, викликана саркомою підшлункової залози. Летальний кінець.

Пономаренко Лариса, 15 років, надійшла з симптомами гострого харчового отруєння. Отруйна речовина не ідентифікована. Кінець летальний.

Пономаренко Катерина, 15 років, надійшла з симптомами гострого харчового отруєння. Отруйна речовина не ідентифікована. Кінець летальний.

Бойко Георгій, 16 років, надійшов із симптомами гострого харчового отруєння. Отруйна речовина не ідентифікована.

Скарги на болі в суглобах, у шлунку, в нирках, судоми, блювання. Температура 38,6. Стан стабільно важкий. Іван Залізняк, 16 років…

Марія Горда, 16 років…

Остап Кириченко, 15 років…

Назар Марченко, 15 років…

Monday Принц Вільям Віндзор, правнук королеви-матері Єлизавети, онук британської королеви ЄлизаветиОлександри-Марії Другої і принца Філіпа Моунтбаттена, герцога Единбурзького, син покійної леді Ді і принца Чарлза, спадкоємця англійського престолу і сам спадкоємець за татом, клацнув мишою свого комп’ютера і солодко потягнувся, відкинувшись у фотелі. За вікном Букінгемського палацу весняно прокидався парк. Парувала під сонцем звільнена від снігу земля, співало шлюбних пісень птаство, змайнула поміж голим іще віттям граційна вивірка, кермуючи пухнастим хвостом. Принц подивився на дисплей і швидко написав кілька рядків.

Бритні Спірз, старлетка поп-бізнесу, закінчувала виступ.

Під супергалас і супероплески пірнула в гримерну, видобула ноутбук. — Є! Йє, йє! — прокричала-проспівала Бритні. — Він відповів! Він відповів! Що скажеш?!

Менеджер суперстарки грав незворушність.

— Маю нове гобі…

— До біса твої гобі, принц Вільям мені відповів! Ця Агілера нехай вдавиться своїми колготками.

— Моє гобі — колекціонування англійських анекдотів.

Деякі смішні. «Дворецький каже лорду Кавендишу:

«Мілорде, у ванній кімнаті для гостей лежить дохла коняка».

«Не руш її, Гібсоне, у неділю до мене завітає лорд Ешлі, піде до ванної, побачить там здохлу коняку і скаже мені: — Послухайте, Кавендише, у вашій ванній здохла коняка!» А я йому: «То й що?». Кінець цитати. От і я тебе питаю, Бритні Спірз, — то й що?

— О, Боже, ні, ти лишень поглянь на сторінку цієї Агілери. І такі фотки вона заслала на сторінку Вільяма? Мого Віллі!

Дощило. Сумне небо — дрібні сльози. Затужила музика біля під’їзду великого будинку. Натовп розступився. Хлопці у камуфляжі виносили вінки, за ними — віко труни. З портрета всміхався юнак у військовій панамі і тільнику під плямистою формою — Андрій Перегуда, охоронець. Колишній. Тепер — у червоно-чорній труні на плечах друзів. З автобуса за офіцером один за одним повискакували молоденькі солдатики з автоматами. До заплаканих жінок у чорних хустинках підійшов кремезний дядько з сивуватими скронями, у шкірянці. Мати Перегуди впала йому на груди, заридала.

Сумна музика голосила й біля іншого будинку. З парадного вінки виносили діти. Попереду несли портрети близнючок — Каті й Лариси Пономаренків. Вели попідруки, майже несли, їхню маму. Пронизливо, безпорадно заголосила бабуся.

Зірка притискала до себе двох дівчаток, біля неї розмазувала сльози по щоках Травіата. У натовпі — шефкухар Ольга Олексіївна і дієтсестра Король. Зусібіч — ліцеїсти.

На цвинтарі Зірка здригнулася, коли пролунав залп, другий… З вінків і квітів посміхався Андрій Перегуда. Дощ ущухнув. Грузька глина чвакала під ногами. Зірка послизнулася, чиясь рука підтримала її.

— Обережно.

Поруч опинився чоловік у шкірянці. Аж занадто широкі плечі, сірі очі, міцне підборіддя, сивуваті скроні.

Шварценегер.

— Дякую, — Зірка забрала руку.

— Вас підвезти?

— Я з автом, — відповіла Зірка. Із кладовища рідних забрала ритуальна машина, дітей — ліцейський бус. Зірка перевірила пасок безпеки на Травці.

— Поїхали до Ліди, — запропонувала.

Червона Зірчина «тойота»-хетчбек мала ім’я, як і все, що Зірка любила. Авто називалося «жозі» — на честь Жозефіни де Богарне, дружини Наполеона Буонапарте. Травіата звикла до «жозі», вже не трималася злякано за сидіння, як тоді, коли вперше сіла в це