Читати книгу - "Мартін Іден, Джек Лондон"

яким ножем чи виделкою треба користуватись при тій чи тій нагоді, то схоплював особливості цих людей, намагався оцінити й розгадати їх, і все це пов’язував з Рут. Крім того, він мусив сам говорити, слухати, що кажуть йому, пам’ятати, про що розмовляють інші, відповідати як до нагоди, та ще й звиклим до вільної мови язиком, який треба було раз у раз стримувати. До всього того його збентеження підсилював служник, безнастанна загроза, що нечутно виступала в нього за плечима, грізний сфінкс, що загадував загадки, які він мусив одразу розв’язувати.

Увесь час його гнітила думка про миски до полоскання рук. Нав’язливо і без жодного приводу лізло в голову питання - коли їх принесуть і які вони на вигляд. Досі він тільки чув про такі речі, і ось тепер, раніш чи пізніш, побачить їх коло столу,- адже за одним столом із ним сидять ці вищі істоти, що користуватимуться ними, і він сам теж ними користуватиметься! Та найбільше його непокоїла думка, як йому ставитися до цих людей, як себе тримати. В тривозі він знов і знов повертався до цього. Деколи виникав боягузливий намір грати якусь роль, але одразу з’являлася ще боягузливіша думка, що йому це не вдасться, що він не звик прикидатись і тільки пошиється в дурні.

На початку обіду він переважно мовчав, намагаючись вирішити, на яку йому ступити. Він не знав, що цим підводив Артура, котрий напередодні сповістив родину, що приведе на обід дикуна, але що турбуватися, мовляв, нічого, бо дикун цей дуже цікавий. Мартінові і на думку не спадало, що її брат здатний на таке лицемірство, а надто після того, як він, Мартін, виручив його з неприємної історії. Отже, сидячи за столом, він ніяковів за свою невмілість, і водночас зачаровувався всім, що бачив навколо. Уперше в житті він зрозумів, що їсти - це щось більше, ніж звичайна життьова функція. Досі він ніколи не думав, що саме їсть. То була їжа, та й годі. А на цьому обіді він заспокоював свою любов до краси, бо тут їдження було функцією естетичною, ба навіть інтелектуальною. Розум його був збентежений. Він чув слова, значення яких не розумів, і інші слова, що їх спобігав лише в книжках,- жоден чоловік і жодна жінка, яких він знав, не були досить розвинені, щоб уживати їх. Коли ці слова легко злітали з уст членів цієї чудової родини - її родини! - він аж тремтів із захвату. Усе романтичне, високе, прекрасне, що вражало його в книжках,- усе це виявлялося правдою. Він був у тому дивному й блаженному стані, коли людина бачить, як її мрії перестають бути мріями і втілюються в життя.

Ніколи ще не почував він себе на таких висотах, і, не виступаючи на перший план, слухав, спостерігав, тішився, а на запитання відповідав дуже коротко: їй - «так, міс» і «ні, міс», а її матері - «так, мем», «ні, мем». У розмові з її братами він насилу стримувався, щоб не казати: «так, сер» і «ні, сер», засвоєне на морі. Але він відчував, що це недоречне, що цим він визнав би себе за нижчого, а куди ж це годиться, раз він хотів здобути її. Зрештою, так йому й гордість підказувала. «Їй-богу, я не згірший за них,- казав він собі,- а що вони багато знають, то я теж можу їх дечого повчити». Але як тільки вона або її мати звертались до нього, називаючи його «містер Іден», Мартін забував про свою гордість і весь спалахував та сяяв з радості. Отже й він культурна людина, і обідає разом з товариством, про яке раніш тільки в книжках читав. Та він і сам немовби ставав героєм з книжки і зазнавав дивних пригод, що їх змальовано на друкованих сторінках оправлених томів.

Спростовуючи характеристику, яку дав йому Артур - бо він більше нагадував ягнятко, аніж дикуна,- він сушив собі голову тим, як поводитись далі. Він зовсім не був смирним ягням, і не в його натурі, сильній і владній, було грати другу скрипку. Говорив він лише в крайній потребі, а мова його дуже нагадувала його ж таки перехід з вітальні до їдальні: він раз по раз приставав, шукаючи в своєму багатомовному словнику відповідного слова; знайшовши ж, боявся, що не зуміє як слід його вимовити, інші знов слова здавались йому незрозумілими для цього товариства або брутальними й різкими. І весь час гнітила його свідомість, що така нескладність у мові робить його якимсь йолопом і не дає висловити те, що він почуває й думає. Його любов до волі повставала проти такого обмеження, так само як шия проти пут твердого комірця. Він був певен, що довго не витримає. Він мав дар яскраво мислити й почувати, і творчий дух його був бунтівливий та завзятий. Його швидко опановували різні ідеї, що бились у породових муках, щоб набрати виразу й форми, і тоді він забував, що з ним і де він, і здавна знайомі йому слова злітали з його уст.

Щоб збутися лакея, що весь час стовбичив у нього за спиною, нав’язливо підсовуючи якусь там страву, він вигукнув коротко й вимовно:

- Пау!

На мить усі замовкли, лакей, чекаючи, зловтішно посміхнувся, а сам Мартін обмертвів. Але зараз же й опанував себе.

- Мовою канаків 3 це означає «годі», «доволі». Так якось ненароком у мене вихопилось,- пояснив він.

Помітивши, що Рут пильно й зацікавлено дивиться на його руки, він мовив далі:

- Я прибув сюди на одному з тихоокеанських поштових пароплавів. Пароплав запізнювався, і нам довелося в портах П’юджет-Саунду працювати, мов неграм. Вантажено «мішаний фрахт», коли вам відомо, що це таке. Там я й подер собі шкіру.

- Та я на це не дивлюся,- поспішила сказати вона.- Як на ваш зріст, у вас дуже малі руки.

Обличчя йому спалахнуло. Він це зрозумів, як натяк ще на одну його хибу.

- Так,- винувато промовив він,- кулаки мої не дуже великі. Зате в плечах у мене сила як у бика, і коли дам кому в зуби, то й у самого руки наче побиті.

Мартін був незадоволений, що сказав це. Він відчував до себе огиду, що розпустив язик і плескав казна-що.

- То був дуже сміливий вчинок, коли ви кинулись на допомогу