Читати книгу - "Майстер Мартін-бондар та його челядники, Ернст-Теодор-Амадей Гофман"

Паумгартнера здивувала щира Мартінова наполегливість, що була зовсім не в його натурі. Здавалося, ніби в нього лежить на серці щось важке, від чого він хоче звільнитись.

І коли Паумгартнер сів і випив келих вина, майстер Мартін почав так:

- Ви знаєте, мій дорогий, ласкавий пане, що моя люба дружина, народивши Розу, померла від важких пологів. Тоді ще була жива моя стара-престара бабуся, коли можна її існування назвати життям, бо вона вже оглухла, осліпла, ледь могла промовити якесь слово, не рухалась і лежала день і ніч у ліжку. Охрестили мою Розу, і мамка з дитиною сіла в кімнаті, де лежала бабуся. Я дуже сумував, а коли поглядав на гарненьку дитину, то мені ставало і радісно, й тужно на душі, я був такий схвильований, що почував себе не здатним ні до якої роботи. Тихо, в глибокій задумі стояв я коло постелі своєї бабусі, яку вважав щасливою, бо вона вже звільнилася від усіх земних скорбот. І коли я отак стояв і дивився на її бліде обличчя, воно раптом почало якось дивно усміхатися, зморшки ніби стали розгладжуватися, бліді щоки порожевіли. Вона підвелася, встала, неначе раптом у неї влилася якась дивна сила, простягла безсилі руки, якими до того не могла й поворухнути, і промовила дуже виразно, тихим, приємним голосом: «Розо… моя кохана Розо!» Мамка схопилася й подала їй дитину, яку гойдала на руках. А тепер, шановний пане, тепер уявіть моє здивування, та де - мій переляк, коли стара дзвінким, дужим голосом почала співати пісню на високий, веселий лад пана Ганса Бехлера,5 господаря готелю «Привида» у Страсбурзі, що звучала так:

Ти, дівчино, руто-м'ято,

Розо, пам'ятай:

Як не хочеш злиднів знати,

Бога в серці май.

На глум нікого не здімай

І примх не смій в собі плекати.

Блискучу хатку принесе він,

В ній буде хвиль іскристих вир,

І світлі янголи у грі веселій

Втішатимуть твій зір,

І ти повір -

Твоє кохання щире.

А хто ту хатку в золотій оздобі

До тебе принесе, то знай,

Тобі він стане до вподоби,

Його до серця пригортай,

Про волю батькову не дбай,-

Це твій коханий буде, наречений.

Та хатка в дім твій принесе

Багатство, радісне життя,

Щасливі почуття.

Тож слухай моїх щирих слів,

Щоб шлях твій у житті яснів,

І з божого благословення процвітай.

І коли вона проспівала ту пісню, то обережно й тихо поклала дитину на ліжник, притулила свою зів'ялу тремтячу руку до її чола й почала шепотіти якісь невиразні слова, але її просвітліле обличчя ясно показувало, що вона промовляє молитву. Тоді схилилась головою на подушку і, коли мамка забрала дитину, глибоко зітхнула - та й по всьому. Померла.

- Справді,- сказав Паумгартнер, коли майстер Мартін замовк,- справді дивна історія, але я не бачу, який зв'язок може бути між віщою піснею старої бабусі і вашим упертим бажанням видати Розу тільки за бондаря.

- Ах,- сказав майстер Мартін, - що ж може бути ясніше? Адже ж стара, яку господь бог дивно просвітив у ї останню хвилину, пророчим голосом провістила, що мало статися з Розою, коли вона хоче бути щасливою. Хто ж інший може бути жених, що разом із блискучою хаткою принесе в дім багатство, щастя, добробут, згоду, як не добрий бондар, що в мене зробить свій зразковий твір, свою блискучу хатку? В якій же іншій хатці так шумує і виграє значуща рідина, як не в бочці на вино? А коли вино заграє, то й піниться, і шумить, і хлюпотить, немов добрі ангели плавають на його хвилях і співають радісних пісень. Так, так, стара бабуся напевне мала на думці бондаря, більше нікого, і хай так і буде.

- Ви,- сказав Паумгартнер,- любий майстре Мартіне, слова старої бабусі тлумачите так, як вам подобається. А мене ваше тлумачення зовсім не переконує, і я залишаюся при тій думці, що ви повинні здатися тільки на волю неба і на серце вашої доньки, де, напевне, вже лежить захована правильна відповідь.

- А я,- нетерпляче перебив його Мартін,- я стою на тому, що моїм зятем повинен бути і буде тільки бондар.

Паумгартнер мало не розгнівався на Мартіна за таку впертість, але стримався і, підводячись, сказав:

- Пізній уже час, майстре Мартіне, досить пити та балакати, бо, здається, ні те, ні те не йде вже вам на користь.

Коли вони вийшли в передпокій, то побачили, що там стоїть молода жінка з пятьма дітьми, з яких найстаршому чи й було вісім, а найменшому ледве років півтора. Жінка плакала, аж хлипала.

Роза поспішила назустріч батькові та гостеві й сказала:

- Ох господи боже, Валентин помер, ось стоїть його дружина з дітьми.

- Що? Валентин помер? - скрикнув майстер Мартін, геть збентежений.- О, яке горе, яке горе! Подумайте,- звернувся він до Паумгартнера,- подумайте, шановний пане! Валентин був найкращий мій челядник, такий працьовитий, скромний. Нещодавно він тяжко поранився сокирою, як робив велику бочку, рана все дужче ятрилась, почалася страшна гарячка, і от маєш, помер у розквіті літ.- Майстер Мартін підійшов до невтішної жінки, яка, заливаючись слізьми, скаржилась, що тепер їй доведеться загинути в злиднях і в горі.- Що ж ви,- сказав Мартін,- що ж ви про мене думаєте? На моїй роботі небезпечно поранився ваш чоловік - і я вас покину в біді? Ні, всі ви тепер належите до мого дому. Завтра, або коли ви скажете, ми поховаємо вашого бідолашного чоловіка, а тоді перебирайтеся зі своїми дітьми на мій хутір біля Жіночої брами, де в мене гарна відкрита майстерня і де я щодня працюю зі своїми челядниками. Там ви господарюватимете в мене, а ваших хлопців я виховаю, як своїх синів. Знайте також, що й вашого старого батька я візьму до себе в дім. Він був добрий бондар, поки мав силу в руках. Тепер, звісно, він не вдержить довбні, сокири чи