Читати книгу - "Скривджені й нескривджені, Нечуй-Левицький"

- Чи во­на царівна, чи ко­ролівна? - ка­за­ли лю­де, див­ля­чись на Паміри­ну кра­су та слу­ха­ючи її пісень.

Чонгар та Чон­га­ри­ха бу­ли ду­же вбогі лю­де й жи­ли в ни­зе­сенькій зем­лянці, не ма­ли ні ху­до­би, ні гро­шей. Але з то­го ча­су, як по­ча­ла підрос­та­ти Паміра, все їм пішло на ру­ку. Засіє й за­са­дить Паміра своєю ру­кою го­род, все схо­дить та рос­те, як на дріжджах; по­са­дить во­на де­ре­во в сад­ку, де­ре­во швид­ко прий­мається і за літо ви­же­не па­рост­ки ви­ще од ха­ти; пок­ро­пить бджо­ли ро­сою, рої йдуть, аж гу­дуть. Як ча­сом не бу­ло дов­го до­щу, Паміра до схід сон­ця обійде по­ле, і ро­са впа­де, не­на­че гус­тий дощ, і хліб вро­дить, як зо­ло­то. Став Чон­гар за­можніший, пос­та­вив собі в го­роді не­ве­лич­ку ха­ти­ну, розвів ху­до­бу, спромігся пос­та­ви­ти в сад­ку не­ве­лич­ку пасіку. Але все-та­ки він зістав­ся не­за­мож­ним чо­ловіком.

Раз Памірі хтось по­ка­зав, як чи­та­ти по книжці, і во­на од­ра­зу пос­те­рег­ла все і швид­ко вив­чи­лась чи­та­ти. До неї при­хо­ди­ли за по­ра­дою навіть старі ро­зумні лю­де. Паміра всім да­ва­ла по­ра­ду, бо не цу­ра­лась і най­бідніших лю­дей в око­лиці, і всі ка­за­ли, що не дур­но ж їй да­ли ймен­ня Паміра, цеб­то покрівля і за­хист усього ми­ру.

Ото вже Паміра ста­ла до­рос­ла. Всі хлопці на селі за­ли­ця­лись до неї. Двері од ста­ростів уве­чері сли­ве не за­чи­ня­лись. За­си­ла­ли до неї ста­ростів і з сусідніх сіл, навіть міща­ни та міські дрібніші купці. Паміра ні за ко­го не хотіла вий­ти заміж.

- За ко­го ж оце, до­ню, ми те­бе од­да­мо заміж? - пи­та­ла ча­сом у неї ма­ти.

- За то­го, ма­мо, од­дай­те ме­не, ко­го я щи­ро по­ко­хаю та хто ма­ти­ме спро­можність і си­лу ос­ту­пи­ти­ся за нас, прос­тих лю­дей. Я ба­жаю доб­ра всім лю­дям, але моє сер­це на­хи­ляється до вбо­гих та без­щас­них.

- Ет! це твої ви­гад­ки та прим­хи! А я оце сподіва­юсь кра­щих ста­ростів од яко­гось ца­ре­ви­ча або кня­же­ви­ча, бо хіба є в світі дру­га дівчи­на, кра­ща та добріша од те­бе? - ка­за­ла не раз ма­ти, запліта­ючи дочці довгі чорні ко­си в гарні дрібуш­ки.

- Я, ма­мо, зро­ду-звіку не пішла б за кня­же­ви­ча, як­би він був гор­дий та не лю­бив прос­тих лю­дей, - од­ка­зу­ва­ла завсігди Паміра, - я б од­да­ла кра­су свою і своє сер­це і навіть своє жи­вот­тя тільки за щас­тя вбо­гих лю­дей. Бач­те, як нам важ­ко жи­ти в світі, як ми марніємо, тра­ти­мо си­лу од праці.

- Але де ж нам, до­ню, та­ко­го же­ни­ха взя­ти? Підеш, сер­це, за та­ко­го сіро­го та ре­па­но­го му­жи­ка, як і твій батько. А ти ро­бо­ча та врод­ли­ва на вда­чу, то, мо­же, бу­деш луч­че жи­ти, як ми з батьком жи­ве­мо.

- А я, ма­мо, все ду­маю про те, щоб не тільки мені, але й усім убо­гим лю­дям бу­ло доб­ре жи­ти на світі, - смут­ним го­ло­сом од­ка­за­ла Паміра, і на її очах вис­ту­пи­ли дві сльози, як дві ро­син­ки на чор­них тер­но­вих ягідках.

Одначе час ми­нав. Прий­шла по­ра і для сер­ця мо­ло­дої дівчи­ни. Во­на частіше ви­хо­ди­ла вве­чері на скелі на бе­резі мо­ря, дов­ше сто­яла там, скла­да­ла смутні пісні про ко­хан­ня, пал­ке, га­ря­че, як літній світ сон­ця. Во­на не­на­че сподіва­лась ко­гось з-за мо­ря, ко­гось виг­ля­да­ла, чо­гось тур­бу­ва­лась…

Тим ча­сом ца­ре­вич Саіб виріс ви­со­кий та рівний, як явір над во­дою. Ста­ра ма­ти не мог­ла натіши­тись йо­го чор­ни­ми очи­ма, смуг­ля­вим рум'яним ли­цем та чор­ни­ми ку­че­ря­ми. Сміли­вий та про­вор­ний, він лю­бив ка­тать по сад­ку на бас­ко­му коні, пе­рес­ка­ку­вав че­рез ро­ви, че­рез кущі, че­рез по­то­ки, не­на­че блис­кав­ка че­рез хма­ри. Ма­ти по­ча­ла вмов­лять йо­го, щоб він оже­нив­ся.

- Мамо, як уг­ляд­жу будлі-де та­ку пан­ну, яка мені час­то сниться, то я ла­ден і оже­ниться, - ска­зав він ма­тері. - Мені час­то сниться якась нез­ви­чай­на дівчи­на: ли­це біле, ма­то­ве, як сло­но­ва кість, очі чорні, бро­ви мов ве­сел­ки на ви­со­ко­му чолі. Сниться мені ча­сом, що во­на та­ка ле­генька, як повітря або ту­ман, і ніби все хо­дить в квітни­ку по­верх лев­коїв та гіацинтів і ні од­на квітка не вги­нається під її ле­геньки­ми че­ре­вич­ка­ми; ча­сом сниться, що во­на хо­дить по хви­лях на морі, то ніби пли­ве на ро­же­вих хма­рах на за­ході сон­ця, в див­но­му зе­ле­но­му уб­ранні, вся в ро­жах та леліях, і співає такі дивні пісні, що в ме­не сер­це за­ми­рає. А в неї на го­лові вінок з рож, а над вінком сяє вечірня зірка…

Цариця звеліла всім па­шам при­вес­ти своїх до­чок в са­док, щоб син по­ди­вив­ся на їх. «Мо­же, знай­деться та­ка, кот­ра бу­де схо­жа на йо­го мрію», - ду­ма­ла ма­ти.

Всі доч­ки пашів пов­би­ра­лись в до­ро­ге уб­ран­ня, по­начіплю­ва­ли на се­бе зо­ло­та та лис­ню­чих до­ро­гих діяментів і вий­шли в са­док на про­гу­лян­ня на те місце пе­ред па­ла­цом, де розс­те­ля­лись, ніби до­рогі ки­ли­ми, уся­кові квітни­ки, де во­да бриз­ка­ла з фон­танів.

Саіб став ко­ло вікна і при­див­ляв­ся, чи не впізнає хоч сліду тієї кра­си, що йо­му сни­лась і при­вид­жу­ва­лась. Га­рун-па­ша ти­хенько підійшов до йо­го і ска­зав йо­му:

- Ож при­ди­вись ли­шень, ца­ре­ви­чу, до тієї чу­до­вої дівчи­ни, що на­хи­ли­лась, щоб зірва­ти тро­ян­ду! Пев­но, во­на тобі спо­до­бається, бо кра­щої од неї й на світі не­ма.

Царевич по­ди­вив­ся та й ка­же:

- Ота ви­со­ка та су­ха, на­че дра­би­на, чор­на, як ци­ган­ка, з та­ким дов­ге­лецьким но­сом, як у чаплі? Ну, знай­шов кра­су­ню!

Гарун при­ку­сив язи­ка, бо то бу­ла йо­го доч­ка. Він хотів, щоб йо­го доч­ка ста­ла ца­ри­цею.

- Ні, ма­мо, не та­ка кра­са мені сни­лась, яка в тих по­га­неньких до­чок пашів! Од­на гу­ба­та, дру­га кир­па­та, тре­тя чор­на, інша кри­во­бо­ка, - ска­зав Саіб.

Тоді ма­ти пос­ла­ла на­ку­пи­ти в ціло­му царстві най­кра­щих не­вольниць, уб­ра­ла їх в до­ро­ге про­зо­ре уб­ран­ня, пос­та­ви­ла їх ряд­ком кру­гом пиш­ної за­ли й звеліла Саібові впізна­ва­ти ту кра­су, що ма­ни­ла йо­го в сні ча­ра­ми. Чу­дові не­вольниці ся­ли кра­сою, як зорі в вечірньому небі, але Саіб не знай­шов між ни­ми та­кої, яка світи­ла в йо­го душі, мов вечірня зо­ря.

От Саіб і ка­же ма­тері:

- Поїду я, ма­мо, по своєму царстві й по чу­жих кра­ях: і свій на­род по­ба­чу, і, мо­же, де вгляд­жу або на­пи­таю та­ку царівну або князівну, яка мені при­вид­жується у сні, та й при­ве­зу вам невістку.

Мати не пус­ти­ла си­на з до­му,