Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

— Геть з дороги! Джейку, чого ти сидиш? Негайно відчини цей клятий люк, ми йдемо звідси.

Джейк неохоче сповзає з крісла. Йому не хочеться, та він мусить, це в нього вже рефлекс — тупо слухатись матусі. Ганчірка якась, а не чоловік. Мабуть, він ще й досі не одружений.

— Сядьте обоє. — Брекстон теж підвівся. — Ніхто нікуди не йде. Ще бракувало, аби ви привернули до себе чиюсь небажану увагу! Не забувайте: ми навіть не визначили, де перебуваємо. Якщо ми в Колумбії, то нам не позаздриш. Тут зараз повно бунтівників із прокомуністичних бригад, та й місцеві мафіозні клани мають свої армії. І вони не люблять чужих на своїй території.

— Ви не смієте…

Мене вона просто неймовірно дратує. Через неї мені важче буде вислизнути непоміченою. Адже літак упав зовсім не випадково. Хтось із моїх супутників був причиною його падіння. І цей хтось має здогадуватись, через що ми всі сидимо тут. Здогадується, погань така, і вдає з себе невинну жертву.

Власне, це можу бути і я. Може, мене вирішив позбутися Кен, мій колишній. Ми розлучилися досить давно і далеко не мирним шляхом: він не отримав ні цента, бо тітка Роза найняла приватного детектива, що сфотографував кілька інтимних моментів з походеньок чоловіченька. Кен отримав дулю з маком, а йому хотілося грошей… Ні, це не він. Щоб утнути таке, потрібен розум у макітрі, а в Кена там завжди було негусто — за нього думали татко з мамою. Та й коштує така операція, я впевнена, недешево, а в Кена грошей ніколи немає. Навіть якщо з'являються, то ненадовго.

Може, це старий Брекстон? Той не розводить даремних церигелій, легко міг наступити комусь на мозолі. Або ота азіатка хотіла позбутися старого чоловіка… Ні, вона й сама тут. Та що з того? Може, її китайська рідня, аби змити образу, подбала і про неї, і про Брекстона.

Або Джейк Гікслі вирішив накласти на себе руки в такий екзотичний спосіб — щоб побачити, як разом із ним гине його мучителька. Він, думаю, здатен на підготовку вибуху. Або сама Меріон із природної злостивості вирішила піти, голосно грюкнувши дверима й прихопивши з собою всіх, кого тільки зможе. Або в неї є нетерплячі спадкоємці — і тоді це зручно, бо ж і Джейк тут із нею, одним претендентом на спадщину менше. Супермаркети «Брітані» — до біса ласий шматочок, як не крути.

Або красунчик Ед насолив місцевій мафії — теж версія, до речі. Не гірша від інших. Він сам казав, що кілька років крутиться тут, то невже всі були з цього задоволені? Хтозна, хтозна…

Або в літака просто був зламаний прилад, що фіксує рівень пального. Але тоді питання: хто отруїв пілотів? І чому час польоту так затягнувся? І чому другий пілот помер пізніше, ніж перший? І від чого помер перший? Від отрути чи від удару? Така величезна кількість питань. Ні, я не шукатиму відповідей. Я просто зараз дістану свою сумку і перевдягнуся. Хтозна, коли нам доведеться тікати звідси. Може, треба було це зробити ще хвилину тому. Мало радості опинитися посеред джунглів у короткій спідниці і в подертих колготках.

— Ви куди, міс Величко? — Брекстон підозріло позирає на мене.

— Перевдягнуся.

— Слушна думка.

— Дякую, сере. Я можу йти?

— О, звісно ж! — йому немає діла до мого сарказму.

Я з тобою, старий дурню, не буду поки що зачіпатися, як і ні з ким із вас усіх. Я хочу бути непомітною, наскільки мені це вдасться, я подивлюсь на вас збоку і вирішу, хто є хто. А ви гризіться, гризіться — в екстремальних ситуаціях усі проходять через цю стадію. Я ж вирішу, хто з вас найнебезпечніший. Як правило, це не той, хто голосніше за всіх кричить і качає права.

Я закриваю за собою двері пілотської кабіни. Добре, що ми винесли звідси трупи, тепер я можу спокійно займатися своїми справами. Не те щоб я боялася трупів, але я не люблю бути в їх товаристві, особливо в такі інтимні моменти, як оце зараз. Так, геть туфлі на шпильках і ошатний літній костюм. Я була в цьому страшенно гарна, але тепер це не суттєво. Джинси, майка й картата сорочка — саме те, що треба. Шкода, що доведеться лишити тут мої вечірні сукні, але брати їх із собою в джунглі — значить, нести непотрібний вантаж. Ну, хіба що цю одну, вона зовсім маленька. Я не можу з нею розлучитися, вона оздоблена стразами, які блискотять мені просто в душу. Нехай, що вона там важить?

А от білизну та косметику варто взяти, та й інструменти знадобляться. Зброю теж сюди. Моя сумка, якщо її вивернути, може перетворюватись на наплічник. Треба подивитися, що є з продуктів. Гадаю, я зможу подбати про себе.

Мабуть, я зумію вислизнути назовні через кабіну: треба ще раз гарненько все оглянути, тут мусить бути якийсь люк.

Отже, що я маю? Більш-менш нормальний одяг, білизну й мило, дещо з ліків. У відсіку стюардеси мусить бути вода і якісь харчі. Озброєна я поганенько, але джунглями пройти зможу, мені таке не вперше. Решта ж… Хай сидять, вирішують. Хай проголосують, оголосять перерву, подадуть одне на одного кілька позовів, поговорять про свої права, потім оберуть Брекстона президентом — все буде цивілізовано, як і годиться справжнім американцям. А потім трупи почнуть смердіти — доведеться щось робити, а не буде кому, бо Брекстон старий, а Джейкові матуся не дозволяє навіть до вітру самостійно сходити. Азіатки до уваги не беремо, в неї медитація. Меріон уважатиме, що зробити щось — нижче від її гідності, а Ед… Ну, хай як знає. Мені час тікати звідси. Тут забагато американського способу життя, а я іноземка, я від нього кашляю.

— Торі, можна зайти?

Це Ед. Чорт, як невчасно! Я тільки-но почала оглядати кабіну на предмет вихідного отвору. Добре, час терпить.

— Так.

Він прочиняє двері й заходить. Він із бісового батька гарний — це якщо вам подобаються такі собі засмаглі типи з вигорілим волоссям і світлими очима, бо мені подобаються однозначно. Волосся він не фарбує, бо щетина на щоках теж світла. Масивні плечі й торс, а руки… Не схожий він на журналіста. А втім, що мені до того? Я б могла з ним переспати, з цікавості чи ще чомусь, але не більше.