Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

Вістінґ бачив її один раз, хоча й не запам’ятав зустрічі. Лише за п’ять чи шість років після зникнення про це нагадав йому Мартін Гауґен, показав газетну вирізку. То було на День Конституції, 17 травня. Катаріна з товаришками співала в хорі під час святкувань у Бьокескуґені. На задньому плані газетного фото можна було ледь розрізнити постать Вістінґа, який того дня мав чергування. Катаріна тицьнула Мартінові на Вістінґа й розповіла, що перед самим виступом хору вона знайшла в’язку ключів і віддала їх поліцейському на фото.

Вістінґ нічого такого не пригадував, навіть подумав тоді, що Катаріна могла сплутати його з іншим поліцейським. Про всяк випадок, понишпорив у протоколах знахідок і, на своє превелике здивування, натрапив на власний рапорт про те, що Катаріна Гауґен знайшла й передала йому ключі. Отже, він таки розмовляв з нею, записав її ім’я і склав протокол. Від того дня, скільки б він не намагався його відтворити, залишився хіба що неясний, розмитий спогад, а сама зустріч цілковито стерлася з пам’яті. Мартін Гауґен теж про неї забув, але якось, перебираючи папери в шухляді, наткнувся на вирізку й упізнав Вістінґа.

Позаду засигналив автомобіль. Вістінґ враз отямився. Доки витав у думках, потік транспорту рушив, а він загородив проїзд заднім автам.

У центрі міста стало вільніше, і він без спізнення дістався на роботу, ще навіть встиг увімкнути кавоварку й зготувати собі каву, доки посходилися решта працівників його відділу.

За вечір і ніч нічого особливого не трапилося, то й звітувати не було про що. Вістінґ відсортував найтерміновіші слідчі справи, відклав ті, які не потребували негайного розгляду. О десятій збиралася бюджетна нарада, ще треба було зустрітися з одним з поліційних юристів і переглянути списки затягнених справ. До того ж, Вістінґ мав підготувати свої пропозиції для аналізу перспектив майбутнього злиття поліційного департаменту з поліційними управами сусідніх регіонів. Але це могло зачекати. Спершу зустріч з Мартіном Гауґеном.

Він відхилився на спинку стільця, заклав руки за голову. Потім нахилився, висунув нижню шухляду стола, вийняв копію газетної фотографії зі святкування Дня Конституції, яку колись зробив, і взявся її вивчати.

Фото було чорно-біле. Катаріна в світлій літній сукенці стояла поруч зі своїми святково вбраними товаришками-хористками. Довге волосся. Вістінґ знав, що воно рудявого кольору. Жінка мала блакитні очі, але щось важке таїлося в її погляді. Пригніченість була помітна, навіть коли вона широко всміхалася. Губи в неї м’які, подумав він, розглядаючи фотографію, значно м’якіші за очі.

Вістінґ не вірив, що Катаріна досі жива, але спробував уявити, який би вона мала вигляд сьогодні. Він сам за ті роки дуже змінився. На фото йому було під тридцять. Стрункий молодий чоловік. Волосся, наскільки його видно було з-під поліцейського кашкета, темне; постава пряма.

Для Вістінґа «справа Катаріни» почалася з одинадцятого жовтня, коли її чоловік заявив про зникнення дружини. Двоє поліцейських — Вістінґ та Ейвінн Ларсен — поїхали на Кляйверваєн і провели попередні слідчі дії. Вістінґ розмовляв у вітальні з Мартіном Гауґеном, Ларсен оглядав будинок у пошуках підказок, куди ж могла подітися Катаріна. Ні розмова з чоловіком, ані огляд будинку ні на крок не наблизили їх до відповіді.

Вістінґ підвівся, підійшов до вікна. Дивне й водночас добре знайоме ниюче відчуття безпорадності від недовершеної справи.

Насамперед перевірили підозру, чи не має стосунку до зникнення дружини сам Мартін Гауґен. Тоді він працював на будівництві дороги в Трьоннелазі й ночував в одному з робочих вагончиків у Малвіку. Додому — вісім годин їзди автомобілем.

У таких справах першим підозрюваним завжди є один з подружжя, однак велика відстань виключала ймовірну причетність чоловіка до зникнення Катаріни. Мартін Гауґен розмовляв з дружиною приблизно о десятій вечора дев’ятого жовтня. Телефонна компанія підтвердила, що о 22.06 був дзвінок з телефону-автомата в їдальні робочого поселення до помешкання Катаріни й Мартіна Гауґенів на вулиці Кляйверваєн у Ларвіку. Розмова тривала вісім хвилин і сімнадцять секунд. О сьомій ранку наступного дня Мартін Гауґен був на робочому місці — сидів у кабіні екскаватора. Отже, часове вікно — дев’ять годин, тоді як на дорогу до Ларвіка й назад йому довелось би витратити шістнадцять годин.

Після зміни він намагався додзвонитися додому, але слухавки ніхто не брав. Численні колеги були свідками його спроб додзвонитися до дружини аж до вечора. Вигляд, як вони стверджують, Мартін мав стривожений. Мартін зателефонував усім друзям і знайомим, але ніхто не бачив Катаріни того дня. Пізно ввечері він попросив їхнього сусіда піти до будинку й з’ясувати ситуацію, але ніщо не вказувало на присутність Катаріни вдома. Сусід обійшов будинок, позаглядав у вікна. Повідомити зміг лише, що на кухонному столі начеб лежить якась писана рукою цидулка.

Перед північчю Мартін Гауґен сів в авто і виїхав до-, дому. О 08.47 він зателефонував до поліції й повідомив про зникнення дружини.

По суті, на нинішній день відомо не більше, ніж тоді, двадцять чотири роки тому. Поліція достеменно знала, чого не сталося, чого Катаріна не робила й де вона не була, але не мала жодного уявлення, чому, як і куди вона зникла.

3

О чверть на дванадцяту Вістінґ вийшов з поліційної управи, сів в авто й поїхав на Кляйверваєн. Майже перестало дощити, небо проясніло.

Стосунки між ним і Мартіном Гауґеном дуже змінилися за ті роки, що минули. Вони щораз ставали менш формальними. Обидва чоловіки могли жартувати й реготати, розмовляти на будь-які теми, жодним словом не згадуючи про зникнення Катаріни. Кілька років тому Мартін навіть пригнав свого екскаватора і допоміг Вістінґові викорчувати кілька пеньків у його садку. Щоосені Вістінґ купував у Мартіна кілька мішків дров, а на Різдво отримував від нього ялинку з лісу за хатою. Вони разом їздили на риболовлю чи відпочити в Мартіновому літньому будиночку. Мартін Гауґен був на похороні Вістінґової дружини, Інґрід. Однак стосунки так і не переросли в справжню дружбу. Та й ніколи не змогли б перерости. Початок близькому знайомству поклали трагічні обставини, було ще щось невловне, що змушувало Вістінґа тримати дистанцію. Обидва чоловіки були однолітками. Іноді Вістінґ думав, що за інших обставин Мартін Гауґен міг би стати одним з його небагатьох, зате добрих друзів.

Через два роки