Читати книгу - "Страшні історії від українських письменників"

— А багато у пеклі запорожців? — пита дід.

— Ні однісінького: які були, то й тих повиганяли.

— За що ж ви їх повиганяли? — пита дід. — Для нашого брата вам жалко і кутка у пеклі?

— Коли ж такий гармидер роблять, — каже чорт, — що усіх чортів із пекла порозганяли. Хіба не чув про того Марка, що товкся по пеклу?

— Що ж вони там роблять? — спитав дід.

— Понапиваються гарячої смоли, — розказує чорт, — як тії горілки, позалазять у печі та й почнуть шпурлять відтіля головешками. Раз трохи пекла не спалили!.. Або ляже на сковороду та й звелить підпалювать себе. Печеш його, печеш, аж шкура на тобі тріскається, а він тебе лає, кепкує з тебе та кричить на усе пекло, що змерз. Біда з ними!.. Де вже допекти їх вогнем: уже як їх шкварили ляхи, та й ті нічого не доказали. І у пеклі того не вигадаєш, що вони з ними робили. Наливайка пекли у мідному бику: уся Варша­ва збіглася послухати, як зареве бик, та нічого й не почули — істлів, сердешний, на вугілля, а голосу не подав. Що ти вдієш, коли живого не дошкулиш, а то щоб мерлого!

— Так і треба, — каже дід, — на те ми січовики, щоб усе витерпіть: тим-то нічого ми й не боїмось!

— Тривайте, — каже чорт, — скоро й на вас нападе ­велика халепа: не допечемо вас вогнем, так проберем морозом.

— Де ж ви того морозу добудете у пеклі? — пита дід.

— Еге, у нас нема, так у вас є, — каже чорт, — ми вам такого чоловіка вигадаєм, що гірший ще буде от самісінького чорта!.. Він вам нажене холоду, — побачите)!.. Та нехай вони сказяться! — мені тепер, як кажуть, — не до солі… Що то робить моя Одарочка?

— Скажи мені, чорте, — спитав дід, — чи вона у своїх тілесах, чи, може, перекинулась у таку гарну дівчину, як ти у козака?

— Ні, — каже чорт, — вона такою уродилась: нехай хоч царицею перекинеться, то кращою не буде! Одно тільки у неї негарне: легко її збити з грішного пуття.

— Якби не катержний, анахтемський хвостик! — пробубонів дід та й задумавсь.

Отак розмовляючи, йдуть собі лісом, а тут із-за кущів то виткне морду лісовик з зеленою, як трава, бородою, то вискочить вовкулака, підперезаний червоним поясом, то стрибають з гіллі на гіллю упирі у німецьких галанцях, і всі ж то низенько і привітно їм кланяються. Далі як пішли понад лиманом, то й перелічити не можна, що тих чортенят повискакувало з болота.

— Здрастуйте, дядечку! — озиваються до чорта, а діда так жахаються: бачать, що запорожець.

— Не бійтесь, дітки, — каже чорт, — се, щоб ви знали, мій сват Кирило.

Дід розказав, що бісенята поки ще молоді, то зелені, як осітняги, — нема у їх ні ріжків, ні кігтів. Та й втішні ж, розказував: бігають, крутяться, плигають, як жаби, граються, як кошенята: пірне у воду, а ніжки висуне з болота та й дрига. Дід хотів був їх подратувать, показав їм дулю, так вони ув один голос так і запискотіли:

— Спасибі вам, дядечку Кирило, за вашу ласку!

А чорт і каже:

— Ти їх цукром не годуй, тільки покажи їм дулю.

Стало світать, як дід із чортом вийшли з лісу. Не пройшли й півверстви, як побачили у долині велику слободу.

— Оце ж, — каже чорт, — і слобода, де живе Одарка: ото ж, дивись, і її хата, оточена вишневим садочком. Іди ж теперечки до неї, переднюєш, а увечері, як сонечко сяде, то й я до вас прийду. Я б і зараз, — каже, — з тобою пішов, та удень небезпечно нашому брату ходить у слободу: часом наскочиш на ярчука[2], та й півні кукурікають, щоб вони виздихали!

Попрощавшись із чортом, дід спустився з гори ік плесу. Достав із сумки бритву, виголивсь, надів чисту со­рочку, помолився Богу та й пішов до відьми. Дорогою зірвав по кущику горицвіту, золотисячнику і дроку, згорнув докупи, закрутив і заткнув собі за лівий чобіт[3]. Себто для того, щоб чорт не знав, об чім дід буде розмов­ляти з відьмою.

VI

Одарка стріла діда на порозі з хлібом, з сіллю і поклонилась йому трохи не до землі.

— Спасибі вам, дядечку! — каже. — Од мене, бідної сироти, і Бог, і люди одцурались, а ви не цураєтесь мене, грішної. Чи не поможе вам Господь вирятувать грішну мою душу!

— Не бійсь, Одарко, — одказав дід, — вирятуємо! Не дамо чортяці насміятись!

Дід, кажу вам, мав чуле серце: часом, щоб заспокоїть бездольного, то і завіряє, і збреше…

Простора хата у відьми, а якось пусткою оддає; і вікна чималі, а сумно. Одарка так і пригортається до діда, так йому у вічі й дивиться, то усміхнеться і радіє, а то і знов засмутиться. Як сонечко увосени: вигляне із-за хмари і знов сховається.

— Дядечку, — каже відьма стиха дідові, — не кажіть мені нічого, що у вас на думці, а то бісів Трутик (так звали закоханого чорта) усе буде знати!

— Не бійсь, моя кралечко, — каже дід, ударивши по лівому чоботу, — я йому, іродовому синові, уха заткнув. І ми дещо знаємо!.. Не почує й не побачить, хоч би я ось що з тобою зробив. — Та, се кажучи, і перехрестив відьму.

Як перехрестив, так і вдарило її об землю, посиніла, запінилась, так і звело її у клубок. Дід злякався і не рад вже, що перехрестив; скоріш їй під ніс сунув дулю, так вона одкрила очі і ледве опам’ятувалась.

— Ох мені лишечко, — простогнала відьма, — як же ви мене вразили, як ножем у серце!.. Не хрестіть мене, — благає, — а то нечистий мене задавить і до спасенія не допустить.

— Ні, не буду, не буду, — каже дід, — нехай вже тебе пустельник хрестить Божою рукою!

Відьма поставила дідові снідання і пляшку тернівки, а сама стала пораться біля печі. Дід їсть і запиває, а сам очей не зводить з Одарки. «Яка б то, — думає, — була з неї молодиця, хазяйка, коли б не катержний, анахтемський хвостик; бодай їй він одсох!»

— Розкажи мені, Одарко, — спитав дід, — як се мати перекинула тебе у відьму?

— Бодай не згадувать, — почала Одарка, зітхнувши, — от як се сталось. Я була ще на восьмому годочку, як мій батько поїхав на війну. Через два роки вернувся козак Хведір з недоброю вістю, що мого батька десь за Дніпром вбито. Мати дуже убивалась за батьком, — та скоро і заспокоїлась: Хведір жив у нашій хаті і полюбився матері. По слободі ходила вже чутка, що мати йде за його заміж, як Хведір полаявся з матір’ю і оженивсь на дочці нашого сусіди. Не