Читати книгу - "Я обираю бути твоєю, Ольга Островська"

Швидко стягнувши з себе піжаму, на мить завмираю біля дзеркала на дверцятах шафи. Руки мимоволі лягають на поки що плоский живіт, накриваючи його низ в захисному жесті. Так дивно усвідомлювати, що там росте мій малюк. Зовсім маленький, наче ягідка. Не знаю, чи можна назвати материнською любов'ю те почуття, що тріпоче зараз у моєму серці, але нашу з малюком приналежність один одному я чудово відчуваю.

І як я взагалі могла думати про аборт? Цієї миті навіть сама думка про таке здається блюзнірською і жахливою, цієї миті я готова боротися за свою дитину проти всього світу, якщо знадобиться. Не те що знайти ту омріяну пізню малину.

Відвернувшись, тягнусь до білизни на полиці. Швидко одягаюсь, зупинивши свій вибір на улюбленому світло-бежевому светрі та джинсах, заправляю ліжко, мимохідь згадавши всю ту маячню, що знову мені снилася вночі. І якщо раніше мене тягнуло невідомо куди, то зараз це «невідомо» чомусь незмінно чекає мене у лісі. Мотнувши головою, жену геть нав'язливі картинки, ігнорую те, що всередині знову починає бриніти цей набридливий поклик, збираю волосся в низький пучок і виходжу з кімнати.

− Я йду, Васю. Ключі взяла, – гукаю до сестри, яка гримить чимось на кухні.

І, перш ніж вона встигає вийти звідти, вислизаю з квартири. Юху! Мені це вдалося.