Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Порох із драконових кісток 📚 - Українською

Читати книгу - "Порох із драконових кісток"

360
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Порох із драконових кісток" автора Володимир Костянтинович Пузій. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 50 51
Перейти на сторінку:
складніше, але Будара допомагає і допомагатиме, виходу в нього немає. Адже він любить Елізу. А ти… ти тепер доросла, Марто. Погано, що все отак… Але я принаймні із вами.

Вона потрусила головою. Їх тут споюють чимось? Дають драков’янку за наднормові? Що за маячню він верзе?!

— Головне, що ти мусиш пам’ятати: я ніколи не завдам тобі шкоди, анінайменшої. Вважай, я просто повернувся хворим. Хронічно хворим. Я і сам поки не дуже розумію, чого чекати далі, мені сказали, таке сталося вперше за багато років, місцеві лікарі просто не мають відповідного досвіду. Мені пощастило, Марто. Власне, нам усім неймовірно пощастило.

— Я не вірю, — сказала вона тихо. — Чому куля? Навіщо куля? Звідки могла взятися куля?! Ти ж їхав працювати водієм, тату! Звичайнісіньким водієм!

— Офіційно все так. Коли їдуть туди, говорять, що на заробітки. Водіями. Будівельниками. Механіками. Ким завгодно. І тому, коли повертаються із пораненнями, це — виробничі травми.

— Тобто, ти не знав, чим займатимешся?

Він розсміявся механічним, порожнім сміхом. Немов радіоприймач, якби той умів сміятися.

— Звичайно, знав. І Еліза знала. Та багато хто тут знає, таке не приховаєш. Але це такі хитрощі, розумієш. Прийом, викрутас. Офіційно ми не втручаємося. Нас узагалі там немає — офіційно.

Марта чомусь пригадала, як дивно розмовляла із нею сьогодні бабуся Дорота. І ці її довгі паузи перед відповідями на звичайнісінькі питання…

— Тобто, — сказала Марта, — ти воював за рікою. Не просто водив машини. Стріляв. Ти стріляв, тату?

Він розвів руками. Тепер Марта помітила цяточку в нього на грудях, ліворуч. Крихітну, але іще ввечері, коли сиділи за столом, сорочка була чистою.

— В мене стріляли, я стріляв. Зазвичай мені щастило, я взагалі везучий. І реакція у мене гарна. Але одного разу, бачиш, підвела.

— Тобто, ти… вони… Тебе що… вбили?

Він усміхнувся ширше.

«Викрутас», згадала Марта. «Прийом». «Хитрість».

— Не можна, — сказав батько, — вбити тих, кого там офіційно не було. Є сили могутніші за кулі. Могутніші за смерть.

Він зробив крок до неї, простягнув руку:

— От, перевір сама, не бійся. Температура у мене трошки нижча, ніж у звичайної людини, мені не обов’язково дихати, але у всьому іншому — це я. Нічого не змінилося, Марто.

По суті — нічого.

— Ти стріляв, — сказав хтось чужий її голосом. — Ти був там і стріляв. У людей.

— У песиголовців, Марто! Вони не люди. Якби ти тільки бачила!..

— У людей, — сухо повторив цей хтось чужий. — У маминих співвітчизників. У тих, хто живе поряд із бабусею Доротою. Може, і у бабусю Дороту? Якби тобі трапилася бабуся Дорота, чи ти стріляв би й у неї? Якби тобі за це заплатили? Якби це були по-справжньому великі гроші — ти би вистрелив?

Він, здається, щось намагався сказати, але Марта не слухала.

— Це дуже смішний викрутас, тату. Кинути нас на півроку і поїхати типу на заробітки. За великими грошима, еге ж? Напевно, задля мене та Елізи? Слухай, а у скількох треба було вистрелити, щоб я наступного року вчилася в універі? Може, мені теж?.. З’їжджу, зароблю сама. За літо, на канікулах? Я поки не вмію — то ти мені покажеш. І Елізу із собою візьмемо: сімейний бізнес, знай наших! Заразом провідаємо бабусю Дороту. Ну, чого ти мовчиш?! Ти ж мертвий, а не німий! Давай, скажи щось, давай, давай, давай!..

Він усе-таки підійшов до неї і обійняв, здається, продовжуючи щось говорити. Просто вона не чула.

Але і не намагалася відштовхнути. Стояла так кілька секунд, з усіх сил стримуючись, щоб не пробилося назовні те, що розривало її зсередини.

Не сльози, ні. І не сором.

Сліпа, білосніжна лють, бажання зробити йому боляче — точніше, повернути той біль, якого зараз завдав їй батько.

Аж раптом він здригнувся і відсахнувся з гортанним, хрипким криком.

Не зуміла, подумала Марта. Не стримала.

Батько дивився на неї враженим поглядом, обличчя спотворилося, наче це було не обличчя, а маска з тіста, по якому раптом мазанули невидимою п’ятірнею. Пальцями він торкнувся вилоги своєї сорочки — і з шипінням відсмикнув їх. Тепер там була не тільки цяточка, але й навскісний, V-подібний слід, що розходився від грудей вгору, до шиї.

Лише зараз вона відчула жар у себе на шкірі, потяглася і висмикнула назовні дрібничку, про яку абсолютно забула.

Подарунок мальків. Звичайний жолудь на срібному ланцюжку.

На ланцюжку, який пропалив батькові сорочку і, здається, залишив слід на шкірі.

— Що це? Звідки воно в тебе? — запитав він розгублено. Розстібнув ґудзики, провів пучками пальців по опіку. — Боляче, — сказав із дитячою якоюсь образою. Обличчя в нього стало таким, як було за мить до цього. — Сильно пече, я вже давно не відчував нічого такого… крім, може, голоду… тоді, ще до яблук.

Вона позадкувала, не випускаючи з рук ланцюжка. Тримала перед собою обома руками, хоча це було і не надто зручно.

— Хто ти? — прошепотіла. — Якщо ти просто помер, чому… чому це?.. — Вона кивнула підборіддям на його шрам, що вже почав чорнішати.

І от тоді батько розповів усе. Все до кінця.

* * *

Додому її відправили на машині, Гіппель сам узявся відвезти. Дорогою йому тисячу разів телефонували, але він скидав дзвінки.

Почалася злива, і вулиці лежали порожні, темні, лише у підворіттях час від часу маячили чиїсь тіні. Найчастіше — схожі на людей, але не завжди тільки на них.

— Це диво, — сказав зрештою Гіппель. — Якщо лишити за дужками, чому він поїхав… І решту всього… те, що він вцілів, — це диво, Марто.

Вона мовчала і дивилася просто перед собою.

— Попереду важкі часи, Марто, — навіщось додав Гіппель. — Але ти не переймайся, принаймні яблука ми йому діставатимемо. Якщо не цей чмошник Будара, то я по своїх каналах. Ми своїх не кидаємо, Марто. А на час повні, у найважчі для нього ночі, батько житиме у мене. Себто — на кладовищі, я уже домовився із Міхалом. Підмінятиме його. До цього просто треба звикнути, Марто. Хочеш правду? — він поквапом розвернувся до неї. Марта смикнула плечем, і Гіппель, ясна річ, розцінив це як згоду. — Мені й самому було спершу трохи моторошно… ну, коли дізнався. Ми ж усе за газетами, фільмами… осикові кілки, срібло, розп’яття, кривава дієта — класичний набір, еге ж? Але це дурниці, Марто. Це як про хворих піноккіозом чи синдромом Дуліттла всі думають бозна-що. А вони звичайні люди. І він звичайна людина, просто от вскочив у халепу. А ще він мій друг. І твій батько. Розумієш? Певно, треба було розказати тобі раніше — і про заробітки, і про інше, просто ми всі любимо тебе, Марто. Ми тебе берегли… може, і не варто так, ти вже вибач.

— Та нічого, — сказала Марта. — Вам нема за що вибачатися. Якщо по-чесному, я, мабуть, завжди знала,

1 ... 50 51
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Порох із драконових кісток», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Порох із драконових кісток"