Читати книгу - "Шазілір. Полум'я нового дня, Олена Гриб"

«Ну чому сонце встає так рано?» – обурилася Міка, виявивши, що крізь стулені повіки пробивається яскрава заграва. Відвернула голову, сподіваючись продовжити ранкову дрімоту, почала дихати спокійно і розмірено.

Не допомагало. Щось заважало знову поринути у сон. Якесь шарудіння… Звуки… Скрип…

Вона невдоволено розплющила очі і ледве втрималася від лайливих слів. На сході тільки-но світлішало, зате на столі горіла забута зночі лампа, і її нав'язливий запах не вивітрювався навіть крізь прочинене вікно.

«От же ж!» – докорила собі Міка.

Зібралася встати, загасити вогник, постаратися відпочити ті години, що залишився… І завмерла, не в змозі поворухнутися від жаху.

На сірому килимі лежали три довгі нерухомі тіні, в яких за належної уяви вгадувалися людські постаті. Просторі плащі, рогаті голови… Міка з полегшенням усміхнулася. Такі кошмари подобалися їй більше, ніж ті, в яких фігурував Нелюд.

– Ти! Роззява! – Одна з тіней колихнулася. – Казала ж – розбудимо!

– Сама роззява! – Друга теж ворухнулася. – Під ноги треба дивитися!

– Заспіваймо їй колискову! – запропонувала третя. – Раптом засне?

Знайомі тоненькі голоси остаточно розвіяли ману.

– Це що за фокуси? – роздратовано запитала Міка. – Чому ви не у своїх ліжках, малі?

Дружне сопіння, нітрохи не винуваті погляди, щось підозріле в захованих за спину долоньках – часом доньки Рітти та Маріда поводилися гірше за монстрів зі страшних снів.

– Мамі скажеш? – одразу взяла бика за роги старша.

– Батьку не кажи, – додала середня.

– А пану Терну можеш розповідати, – простодушно дозволила молодша.

Міка відкинула легку ковдру й сіла на ліжку. Три фігурки в довжелезних нічних сорочках дивилися на неї з прихованим побоюванням. Начебто й знали, що обожнювана Мишка не побіжить доносити, проте черв'ячок сумніву підгризав їхню впевненість усе сильніше з кожною новою витівкою.

– Що у вас на головах? – замість відповіді злетіло приголомшене запитання. – Не дай боже, кухарка побачить! У неї серце слабке!

Шість шкодливих рук одразу рвонулися до моторошних «зачісок».

– Це для краси!

– Для кучерів!

– Для бабусі! Ми до неї завтра поїдемо!

Залишені на столі папери заворушилися самі собою, хоч вікно було зачинене і жодного протягу не відчувалось.

– Якщо ви притягли в дім мишей, і вони розбіжаться… – погрозливо почала Міка.

– Та ти що?! – одноголосно обурилися неочікувані візитерки.

– Вони малесенькі!

– Сліпі!

– Майже дохлі!

Міку пересмикнуло. У дитинстві «пані доглядачки» тваринам не знайшлося місця, але, незважаючи на це, вона ставилася до кожної живої істоти зі співчуттям, і мишенята, що попискували на столі, не були винятком.

– Негайно віднесіть їх туди, де взяли!

– На кухню? – провокаційно примружилася старша з дівчаток. – Справді?

– Де взяли! – повторила Міка. – Наскільки я розумію, у стійлі у сусіда? І якщо вам здалося кумедним підкинути мені в ліжко… до речі, як ви увійшли?!

Її дружно запевнили, що нічого такого не планувалося. Вони ж не звірі, щоб лякати Мишку! Проходили мимо, побачили відчинені двері («Треба було замкнутися, Мишечко!») й зазирнули, щоб загасити лампу. Все дуже пристойно.

– Швидко в ліжка!

Босі ноги злагоджено потопали до виходу.

– Гей? А миші?

Короткі переговори – і середня донька Рітти повернулася. Безжально зграбастала крихітні тільця, поспішила до сестер.

– Мамі не кажи! – з викликом наказала з-за порога.

– Вчителя не чіпайте! – крикнула Міка. – Зрозуміло?! І не смійте мучити тварин! Зараз вам мишенят не шкода, а завтра навколо вогню…

Вона обірвала репліку, що просилася на язик. Зарано розмовляти з ними на такі теми. Не можна порівнювати цих дітей із Мишкою, яка ніби народилася дорослою. Вони мають зовсім інші турботи. Але якщо Коньяр ховався від підопічних у собачій будці, виховну бесіду провести необхідно.

Гарячкові перешіптування показали, що наказ прийнято до відома, проте виконувати його ніхто не збирається.

«Вони ж раніше не були такими безсердечними. Що відбувається зі світом?» – нарікала Міка, зачиняючи за дівчатками двері.

Звично намацала засувку, роздратовано потягла язичок… Встигла подумати, що немає сенсу замикатися, якщо ранок ось-ось настане, а потім із подивом виявила, що залізна пластинка відокремилася від дерева і залишилася в руці.

– Тобто мені не здалося, – пробурмотіла Міка, приголомшена вкрай. – Я таки замкнула двері.

– Що трапилося?

Залізяка рвонулася вгору раніше, ніж Міка усвідомила, хто промовив ці слова.